Розділ III. Спаське в XVI — XVIII століттях. Заснування села

Заселення території, на якій знаходиться сучасне село, тривало довгий час. Про це свідчать археологічні та історичні джерела. У заселенні території відігравав роль такий важливий фактор, як природний ландшафт місцевості.

Досліджуючи історію краю, Олександр Лазаревський в історичній праці «Описание старой Малороссии» вперше вказує на період заснування села Спаське: спочатку населення цього села селилось неподалік берегів річки Сейм, що, напевно, протікала біля крутих берегів, на яких на даний момент і знаходиться село Спаське, і виникло воно не пізніше ХVІ століття, а у ХVІІІ столітті Сейм змінив своє русло і відсунувся на південь, а можливо, звузився від висихання [с. 446].

Підтвердженням його слів про річку Сейм є те, що біля височин дуже довгий час існувала заболочена місцевість, а це свідчило про те, що тут в минулому протікала велика річка. Болото було висушено в результаті меліоративних робіт в 60 — 70-х рр. ХХ століття.

Далі О. Лазаревський вказує на те, що з розповідей старожилів, які були записані у ХVІІІ столітті, «Спасское существовало уже тогда, когда не было ни Батурина, ни Кролевца, ни Глухова и когда на базар нужно было ездить в Новгород-Северск и Путивль» [с. 446].

А як же виникла назва села? Досліджував історію села у 70 — 80 рр. ХХ століття вчитель Плюйко Михайло Полікарпович, який вказав, що назва села пішла від слова «спасатись», вказуючи на природний ландшафт населеного пункту. У радянський період ця думка мала своє місце, оскільки влада забороняла будь-які релігійні погляди. Але історичні джерела спростовують цей погляд і вказують на те, що назва села має релігійне походження і походить від назви першої православної церкви Святого Спаса, побудованої на лузі.

У приходському літописі Преображенської церкви у вступній частині зазначено, що перша церква знаходилася в двох верстах від села «на Сеймовом луге в густых лозах, на месте довольно возвышенном и окруженном со всех сторон не проходимыми в то время трясинными болотами и протоками, носила название Луговой церкви».

Вищевказана інформація повторюється в Историко-статистическом описании за 1874 рік: «Древний храм Преображения Господня, был в двух верстах от Спасского, в густых лозах, окруженных болотами, так, что надлежало проходить к нему не иначе, как по бревнах.» [с. 414 — 415]

У 1717 році були опитані старожили села Спаське Семен Щербак і Юско Кравченко, які повідомили, що за їх дідів і батьків на місці храму був знайдений образ Спаса. Порадившись, отчичі поставили церкву і тримали священика. Підтвердили вказані спогади жителів Спаське і старожили села Озарич Андрій Юрченко і Пилип Пархоменко, з яких одному років сто, а другому менше. Вони розповіли, що церкву Святого Спаса побудували отчичі, в той час як церкви у Спаському не було.

О. Лазаревський у вищезгаданій праці відмічає, що ця церква мала своїх особливих прихожан із сіл Спаське, Заболотова, Любитове, Озарич, Мельні, Литвинович, Подолова і Добротова: «во всех тех селах живали отчичи и все к той церкви прихожанами были. Как говорили им отцы и деды, других церквей тогда поблизу не было. Из этого обстоятельного рассказа людей, … видно, что отцы и деды их жили в ХVІ веке» [с. 447 — 448].

Хто ж такі отчичі, які проживали в навколишніх селах і побудували першу плитяну церкву — Спаса, яка дала назву нашому селу? Цей термін знаходимо в Українському радянському енциклопедичному словнику за 1967 рік:

Отчичі — категорія феодально-залежних селян на Україні, Білорусії, Литви ХІV — XVI століть, які були закріпачені й не мали права переходити від одного землевласника до іншого.

Експлуатація селян литовсько-руськими, польськими феодалами в XV — XVI століттях призвела до великих селянських повстань. Боячись розправи феодалів, селяни з Правобережної України втікали на малозаселені землі Лівобережжя.

Ці події описуються в історичних дослідженнях, в яких історики відмічають, що на початку XVI століття загострилося московсько-литовське протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно у 1500 — 1503 рр., 1507 —1508 рр., 1512 — 1522 рр. За цих обставин під впливом зростання соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в українських землях помітно поширювались проросійські настрої. Скасування автономного статусу українських земель викликало невдоволення та опір місцевої знаті. Під владу Москви добровільно перейшли чернігово-сіверські князі.

У 1507 році на Київщині та Поліссі відбулося антилитовське повстання князя Глинського, почалися втеча та переселення селян до російської держави, у складі якої перебувала також місцевість району і села.

Втікачі, залежні селяни (отчичі) розселились на території Кролевецького району, коли ще не було м. Кролевець. Це дає підстави зробити висновок, що село Спаське та деякі населені пункти району були вже заселені в першій половині XVI століття, тобто в 1539 — 1540 рр.

Отчичі не тільки збудували церкву, а навіть мали свого священика. Лугова церква на той час не підпорядковувалась жодній церковній установі і була світська, тобто належала тільки прихожанам. У подальшому це дасть право відстоювати інтереси прихожан в судах, щоб зберегти незалежність своєї церкви із землями і сіножатями від посягання ченців Батуринського (Миколаївського) монастиря.

Досліджуючи історію села, виникло запитання: чому церква була побудована далеко від села? Існує декілька припущень.

По-перше, переселенці спочатку селились у низовинах, на пагорбах на лузі, де було поселення, відоме як Старе селище, Заболотове, тобто поселення за болотом. Напевно, невелике поселення існувало на місці, де була побудована церква.

По-друге, на пагорбі, який був за болотом, проживали місцеві жителі, які мешкали з давніх часів і мали там своє місце для язичницьких обрядів— капище. Будівництво перших християнських церков, як правило, відбувалося на місці або поряд із тим, де проходили язичницькі обряди. Іншого місця люди не хотіли визнавати.

По-третє, переселенці заховали свою церкву, знаючи, як знищувались православні церкви і переслідувались віруючі поляками, насаджувалась католицька релігія.

Історичні джерела засвідчують те, що Лугова церква була декілька разів спалена — до війни Хмельницького і під час Конотопщини (1664 р.).

Правобережний гетьман І. Тетеря, намагаючись об’єднати під своєю владою Лівобережну Україну, у 1663 — 1664 рр. разом із польськими і татарськими загонами зайняв велику частину Лівобережжя. Польські війська захопили і розорили Конотоп. Можливо, під час цього походу і була спалена церква, оскільки козаки Спаського і жителі села воювали проти поляків у складі військових загонів Лівобережного гетьмана Я. Сомка за підтримки московських військ.

У спогадах старожилів села, які ввійшли в історичне джерело, повідомляється, що поляки « … с изменником проводником добрались до храма, столько защищенной местности и умертвили в нем всех молитвенников и храм сожгли» [17, с. 415 — 416]. Чи відноситься ця подія до 1664 року, у джерелі не вказується. Як було підтверджено пізніше, при проведенні земляних робіт на місці, де знаходилась церква, були виявлені останки людських кісток, черепи, в тому числі і дитячі.

Місцевість, де була побудована перша церква, дістала назву Спаське Поле, яка пізніше закріпиться за поселенням.

На початку XVII століття у 1625 році за підтримки козаків відновив свою діяльність Батуринський, він же Крупицький (Миколаївський) монастир.

Монастирі збагачувалися доступними і недоступними методами, привласнюючи земельні угіддя разом із населеними пунктами, селяни яких працювали на церковних землях.

«Судьба посполитого населения села Спасского, представляет собою очень интересный эпизод из истории монастырского землевладения в Малороссии. Селом этим в XVIII веке завладел Крупицкий монастырь, без всяких юридических оснований, а благодаря лишь настойчивости и умению вести дела по судам, в чем монахи были большие искусники.» [48, с. 446]

Після 1618 року згідно з міжнародним договором між Річчю Посполитою і Московською державою землі Чернігово-Сіверщини переходять у володіння польської корони. Король щедро роздає їх шляхті, й невдовзі Спаське Поле стає приватним володінням Новгород-Сіверського старости А. Пісочинського.

У центрі села за старою кам’яною школою було побудоване його дворище з житловим будинком, в якому іноді проживав Пісочинський. Оскільки дворище було огороджено, а по краях був глибокий яр, то це місце дістало назву «замок».

За часів Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького жителі Спаського вступають до Глухівської сотні Ніжинського полку. За часів Козаччини Спаське стало вільним селом. Більшість його жителів — козаки, які несли військову службу.

У результаті польсько-російських воєн у 1630 році Пісочинський переїздить до Києва. У 1634 році Росія і Польща уклали Полянський мирний договір, за яким Сіверська земля знову відійшла до Польщі.

Якщо вірити історичним джерелам, які були написані священиками, через деякий час Пісочинський свої володіння (Спаське, Божок, Любитове, Озаричі) передав у володіння Крупицького монастиря.

За описом 1654 року, в селі Спаське налічувалось 253 козаки, що свідчило про достатки населення, яке на той час давало право на козацтво. А в 1668 році Спаське стає центром особливої козацької сотні, яка входить до Ніжинського полку.

Козаки не визнавали права Батуринського монастиря на землі Спаського Поля та церкву Спаса на лузі, не допускали до богослужіння, а іноді і погрожували ченцям.

Свавілля ченців вимусили козаків звернутися до Б. Хмельницького по допомогу у вирішенні питання про землі, на які претендує монастир. Універсалом від 17 червня 1656 року Хмельницький дає відповідь на те, що до нього надійшла інформація, що у Спаському Полі жителі не дають користуватися своїми землями Батуринським священикам і ченцям. Ігумен монастиря Ісихій надав документ від пана Пісочинського на ті землі, який підтвердив, що Спаське Поле, Божок, Любитове, Заболотово, Озаричи з отчичами, сіножатями, полями і всім майном належать монастирю.

О. Лазаревський, проаналізувавши цей Універсал, відмітив, що Спаське Поле належало монастирьку (церкві) Святого Спаса. Про який монастирьок говориться в Універсалі — визначити складно.

У 1689 році царською грамотою було затверджено володіння за монастирем.

У першій половині XVIII століття козаки села Спаське продовжували відстоювати свої землі від зазіхання Батуринського монастиря.

У 1717 році ігумен Крупицького монастиря Хоминський звернувся зі скаргою до гетьмана Скоропадського, що жителі села Спаського неправильно володіють монастирьком (церквою) Святого Спаса, який за Універсалом Б. Хмельницького належить Батуринському монастирю. Було проведено розслідування, і в результаті рішення Генерального суду монахам було відмовлено на претензії Хоминського Універсалом від 9 грудня 1717 року на тій основі, що в Універсалі Б. Хмельницького вказувалось не на Спасівську церкву, а на сам Батуринський монастир, який раніше називався Спаський, а потім — Миколаївський, з наданими землями, на яких монахи їх обживали.

Цим документом було підтверджено, що монахи Батуринського монастиря незаконно заволоділи землями Спаського Поля і прагнули підпорядкувати собі Спасівську церкву, яка ніколи не належала монастирю і була світською.

Монахи не заспокоїлись і подали скаргу на козаків Спаського імператриці Єлизаветі Петрівні, яка підтримувала духовенство, з проханням видати нову грамоту. Така грамота була видана в 1747 році при ігумені Вітвицькому, в якій затверджувалось право за монастирем на Спасівську церкву із землями і сіножатями та на село Спаське Поле з Божком.

Жителі села, як і раніше, не визнавали за монахами ніяких прав на цю церкву і вирішили перенести її в село. Тоді ігумен Крупицького монастиря Миткевич звернувся до Київського митрополита з проханням виключити Спасівську церкву із числа приходських. Митрополит Щербицький 22 серпня 1747 року видає указ, за яким Спаська церква виключається з числа приходських і не дозволяє перенесення її в село, оскільки у селі є церква Успіння Богородиці. Спащани рішенням митрополита не підкорились, і ігумен Миткевич поскаржився в Петербург, що козаки села Спаського не виконують рішення митрополита та не допускають монахів до богослужіння і навіть нахваляються їх вбити.

У 1749 році у Генеральну військову канцелярію

«на Высочайшее имя игуменом Иосифом было подано прошение, со ссылкой на то, что Батуринскому монастырю принадлежал скиток, прозываемий старожитный, с церковью Всемилистевого Спаса, со всеми угодиями, предоставленными в пользу монастыря Песочинским. Но с 1749 года церковь, бывшая на скитку, обращена в приходскую церковь села Спасского и с этого времени эти угодия вместе со скитком принадлежавшим монастырю, вышли из под его влияния» [40, с. 40 — 41].

Таким чином, монастир позбувся права володіти церквою Спаса та земельними володіннями. Але батуринські ченці продовжували боротьбу за свої володіння.

Козаки звертаються до Глухівського генерального суду. Після розслідування спірної справи суд відказав батуринським отцям на володіння Спаським монастирьком (церквою). Після суду К. Розумовський 1 травня 1752 року видав декрет, згідно з яким батуринським отцям відмовлено на церкву Спас Луговий з належними їй угіддями, сіножатями та озерами і прийнято рішення віддати їх спаським прихожанам.

Аналізуючи історичні джерела, необхідно відмітити, що з середини XVIII століття назва села Спаське Поле змінилась і вживалась у документах як «село Спаське», назва якого проіснувала до 1922 року ХХ століття.

У другій половині XVIII століття у 1776 році козаки села заново перебудували Успенську церкву. На той час церква ще була з дерева.

У 1779 — 1781 рр. був проведений перепис Новгород-Сіверського намісництва згідно з грамотою Катерини ІІ про губернську реформу.

У документі про перепис згадується і село Спаське: «Сотня Глуховская, село Спасское, владение монастыря Батуринского, при столбовой дороге, идущей из Конотопа на Кролевец через Любитов, лежит на ровной местности между садами, довольствуется водою за неимением здесь никакой речки, с колодцев, от Сейма в 5 верстах, церквей деревянных две, публичных строений нет, есть три дома войскового товарища Лушницкого, лесу строительного и дров обильно, пашенной земли довольно, сенных покосов на низинах р. Сейм изобильно.
Жители сего села прибыли получают.
1. От хлебопашества, продают свои произращения в Кролевце.
2. От скотов по изобилию сенокоса и продают скот во время ярмарки с 14 по 28 сентября в Кролевце.
3. От продажи урожая с садов приезжим купцам из г. Севска, а некоторые отвозят лес, как строевой так и дровяной в Кролевец для продажи.»

У селі за описом проживали священики, різночинці, виборні козаки, підпомічники, козацькі підсусідки, пушкарі генеральної артилерії, піддані Батуринському монастирю, а також ті, хто не мав своїх хат і землі.

Населення Спаського складалося з двох приходів. Так, на 1770 рік в селі налічувалось у двох приходах 2735 чоловік, а у 1790 році було вже 2863 жителі села.

У документі про перепис говориться, що Спаське підпорядковане Батуринському монастирю. Напевно, декрет К. Розумовського на той час не діяв, а Румянцев, який очолював комісію з перепису, користувався документами, які були в Петербурзі, або мались на увазі деякі володіння з селянами, які належали монастирю.

У 1779 році прихожани церкви Спас Луговий, в якій священиком був Григорій Єпімахов, а отаманом села — Щербань, з дозволу Чернігівського і Ніжинського архієпископа В. Садковського перенесли церкву Спас Луговий із лугу в село і побудували її на новому місці.

У літописі Преображенської церкви відмічаються заслуги отаманів села Спаське Івана Щербаня та із Заболотова — Гордія Жовніренка, які зробили велику послугу церкві і прихожанам, відстоявши церкву з її угіддями від Крупицького (Миколаївського) монастиря, який хотів присвоїти церкву з майном у свої володіння.

На місці, де була Лугова церква, спащани збудували капличку, а пізніше, коли капличка була розібрана, встановили хрест. На великі релігійні свята прихожани двох церков — Преображенської і Успенської — здійснювали хресні ходи:

«15 июля из обеих церквей соединенный крестный ход на Сеймовой луг в урочище «Спас», к месту нахождения в древности Преображенской церкви установлен крестный ход с 1888 г. в память 900-летнего юбилея Крещения Руси и в память чудесного события 17 октября 1888 г., 6 и 15 августа крестный ход из одной церкви в другую храмовую по древнему обычаю.» [55, с. 180]

Дорога до колишньої церкви проходила через глибокий яр, який дістав назву Спасовий, а спуск у яр з височини — Спасова Гора.

Церковні парафії села Спаське підпорядковувались спочатку Батуринському монастирю, а потім Київській митрополії і Чернігівській єпархії.

Чернігівська єпархія була розділена на округи, які раніше називались протопопії (благочинні округи). Протопопію очолював протопіп (благочинний). У кінці XVIII століття паралельно з терміном «протопіп» уживається термін «намісник» або «протоієрей».

Однією з таких одиниць церковно-адміністративного округу була Кролевецька протопопія з центром у Кролевці, що існувала з початку XVIII століття до 1797 року.

У 1730 — 1740 рр. Кролевецька протопопія охоплювала парафії, розташовані на території Воронізької, Коропської, Кролевецької та Ямпільської сотень Ніжинського полку.

Станом на 1778 рік у Кролевецькій протопопії налічувалось 26 парафій, у тому числі 3 парафії села Спаське. До Преображенської Лугової церкви входили дві парафії, які складались з жителів Спаське і Любитове, та однієї парафії, яка відносилась до Успенської церкви.

З ліквідацією Кролевецького повіту село входить до Глухівської сотні, відповідно протопопія увійшла до Глухівського благочинного округу, в тому числі і єпархії села Спаське.

У XVIII столітті на теренах Російської імперії вже існувало село Спаське, яке започаткували наші предки, в найкрасивішій місцевості Середньоросійської височини з населенням, яке займало провідне місце в Кролевецькому повіті, з першою православною церквою, яка і дала назву населеному пункту.