У 50 — 70-х роках головну роль в освітньо-культурному житті села відігравала школа.

Двоповерхове приміщення школи давало змогу розмістити учнів 5 — 10 класів у просторих світлих класних кімнатах. Кваліфіковані педагоги забезпечували навчально-виховний процес.

Учні ж початкових класів навчались в одноповерховій школі, яка була збудована ще в XIX столітті. Через велику кількість учнів у молодших класах певний час діти навчались в інших приміщеннях за межами школи.

Кістяк педагогічного колективу школи складали її колишні випускники. Особливою повагою серед учнів користувались вчителі-фронтовики Гузенко Іван Андріянович, Щербань Олексій Леонтійович (директор школи), Лупенко Микола Данилович, Плюйко Михайло Полікарпович, Саприка Микола Кузьмич, Колесник Іван Степанович, Колос Костянтин Панасович.

Залишаться в пам’яті навічно вчителі, які віддали своє життя під час Другої світової війни: Медвідь Сергій Іванович, вчитель фізики і математики, директор школи, Сокольник Іван Якович, вчитель української мови та літератури, завуч школи, Слуцький Іван Кузьмич, вчитель початкових класів.

Випускник 1956 року Василь Оболоник, за фахом вчитель української мови та літератури, який працював у школах району, завідувачем Кролевецького районного відділу освіти, директором школи в селі Дубовичи, присвятив вірш своєму класному керівникові — вчителю історії Колосу К. П.:

Як сьогодні чую я Ваш голос,
До якого ще в дитинстві звик,
Дорогий Кость Панасович Колос,
Чуйний наш класний керівник.

Не забути історії уроки,
Ми їх вчили, звісно, не дарма.
Ви були для нас в той час жорстокий,
Як війни історія сама.

Ви для нас — як втілення високих
Ідеалів правди й красоти.
Скромний труд ваш — чистії витоки
Людяності, честі й простоти.

Вчителі школи давали міцні знання. Учні, які успішно закінчили школу, вступали до вищих навчальних закладів, технікумів, військових училищ, після закінчення яких ставали кваліфікованими спеціалістами у різних галузях господарства, науки, освіти, культури.

Практично весь керівний склад колгоспу, сільської ради, головні спеціалісти сільського господарства були випускниками Ленінської школи.

Випускники, які обрали робітничі професії, працювали в усіх сферах народного господарства, у тому числі і в рідному селі, здобувши повагу односельчан і заслуживши нагороди від держави.

Наукову діяльність обрали такі випускники школи:

Мицай Микола Андрійович, 1923 р. н., учасник бойових дій, старший топообліковець штабної батареї. Нагороджений медалями «За бойові заслуги», «За відвагу». Кандидат наук, доцент кафедри землевпорядкування Львівського сільськогосподарського інституту;

Герасимець Михайло Терентійович, 1930 р. н., кандидат наук, доцент, завідувач кафедри топографічної анатомії Тернопільського медичного інституту;

Халдей Ольга Олександрівна, кандидат математичних наук Харківського національного педагогічного інституту;

Малиновський Михайло Олексійович, 1946 р. н., кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України і всесвітньої історії Харківської державної академії культури;

Лупенко Анатолій Миколайович, 1947 р. н., доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри світлотехніки та електротехніки Тернопільського національного технічного університету.

Випускник 1954 року Дзюба Віктор Іларіонович, ще навчаючись у школі, розпочинає писати свої перші вірші. У своїх спогадах він відзначає, що його талант підтримали класний керівник Гузенко Іван Андріянович і вчитель російської мови та літератури Малахов Іван Єгорович. Ставши військовим лікарем, В. Дзюба не полишає писати літературні твори: вірші, гуморески, поеми. Він часто описує рідне село Веселі Гори, у поемі «Валентина» розповідає про своє перше шкільне кохання, а його вірш «Рушники моєї долі» стає піснею про Кролевеччину.

За літературний талант В. Дзюбу прийняли у члени Національної спілки письменників України, занесли до книг «Видатні постаті України» та «Сумщина в іменах».

На знак пошани випускнику Ленінської школи В. Дзюбі у 2013 році на приміщенні школи встановлено меморіальну дошку.

З 1951/1952 навчального року в школі запроваджується кабінетна система навчання. Був обладнаний фізичний та природничий кабінети.

Вчитель фізики Лупенко М. Д. завжди міг зацікавити учнів своїм предметом, проводив з ними позакласну гурткову роботу. Завдяки своїм вимогливості, доброті та гарному почуттю гумору він користувався авторитетом і повагою серед вчителів, учнів та їх батьків. У 1966 році був нагороджений знаком «Відмінник народної освіти», а у 1978 році одним з перших у районі отримав медаль А. С. Макаренка.

Для забезпечення міцних знань в учнів і зацікавленості у вивченні навчальних предметів у школі в позаурочний час працювали предметні гуртки, а також гуртки художньої самодіяльності і спорту.

У школі навчались учні з навколишніх сіл: Червоний Ранок, Лапшине, Майорівка, Заболотове, Жолдаків, Любитове, Веселі Гори. Більшість з них мешкали у шкільному гуртожитку в шкільних приміщеннях за межами школи. З уведенням в експлуатацію нового дитячого садочка учні проживали у приміщенні цієї будівлі.

У 1964 році у школі розпочали роботу групи продовженого дня.

У 1965/1966 навчальному році вчителі фізики М. Д. Лупенко, С. Л. Андрущенко та вчитель трудового навчання М. П. Плюйко разом з учнями старших класів обладнали кабінет технічних засобів, у якому були кінопроектор та інші технічні засоби навчання. З пульта вікна закривались темними шторами, піднімався й опускався екран.

Вчитель математики М. П. Плюйко викладав у школі також трудове навчання. Як важко давались учням перші уроки по роботі з металом: потрібно було навчитись рубати метал зубилом, різати його пилкою по металу, згинати крючки, робити завіси, обробляти напилком… Але ці навички багатьом стали у нагоді, за що колишні учні були дуже вдячні цьому вчителю. У вільний час Михайло Полікарпович збирав й описував історичні події села.

По роботі з деревом вчителем був призначений прекрасний столяр з колгоспу Михайло Федорович Герасимець. Не маючи педагогічної освіти, він зумів знайти підхід до учнів і навчити їх робити розмітки, пиляти, обробляти дерево рубанком та іншим інструментом. Як результат, учні робили з дерева вироби для школи, стенди, годівниці для птахів, ящики тощо.

Майстерня для трудового навчання була збудована на подвір’ї школи силами вчителів та учнів із частин розібраних колгоспних будівель.

Підручники для учнів купляли батьки. Ціни були доступні. Не так часто мінялась програма, тому старші учні могли перепродати чи віддати підручники молодшим.

Писали учні дерев’яною ручкою з металевим пером. У кожного учня була керамічна чорнильниця, яка була зроблена так, що коли вона переверталась на бік, з неї чорнило не виливалось. У старших класах учням дозволяли писати автоматичними ручками, в які заливалось чорнило. У кінці 60-х років з’явились кулькові ручки.

Школа в радянські часи була політизована. Учнів молодших класів урочисто приймали в жовтеняти з врученням зірки, на якій був зображений В. Ленін у дитячі роки. З 4 по 7 класи учнів приймали в піонери. Головним символом приналежності до цієї організації був червоний галстук і значок із зображенням В. Леніна. Якщо жовтенятами і піонерами були всі учні, то для вступу в лави комсомольської організації потрібно було добре вчитися, брати активну участь у громадській роботі школи. Свідченням приналежності до комсомольської організації був комсомольський квиток і значок із зображенням В. Леніна на червоному прапорі. Комсомольський вік був до 27 років. Добра характеристика комсомольця давала право з 19 — 20 років стати кандидатом в члени партії, а через рік — комуністом.

Незважаючи на неоднозначне ставлення до існування таких організацій в школі, вони виконували значну роль у вихованні молоді.

При школі існувала також партійна організація, до якої в основному залучали вчителів. Також у школі для комсомольців і комуністів проводились політичні навчання.

У кожному класі над дошкою висів портрет В. Леніна, а коридор на першому поверсі був обладнаний під Ленінський зал.

Урочисто проводились свята, присвячені подіям Радянської держави.

На всіх уроках, а особливо уроках історії, вчитель повинен був обов’язково процитувати щось з творів В. Леніна, з’їздів, пленумів партії, з доповідей вищого партійного керівництва держави. Поглиблено вивчались деякі праці В. Леніна та документи партії й уряду.

Особлива роль відводилась вивченню російської мови та літератури. Вчителі цього предмету отримували доплату до заробітної плати.

У вихованні учнів і їх фізичному розвитку велике значення мали уроки фізкультури і спортивно-масова робота в позаурочний час.

Кваліфікований вчитель фізкультури Краснощока Іван Максимович був дійсно відданий спорту. Сам стрункий, підтягнутий, фізично розвинений, він став прикладом як для учнів, так і для вчителів. Уроки фізкультури проходили на дуже високому рівні, у своїй більшості на свіжому повітрі. Хоча у школі і була добре обладнана спортивна кімната з усіма необхідними спортивними снарядами, але яке це було заняття, коли до неї заходило 30 — 35 учнів тільки одного класу?! Тільки несприятливі погодні умови ставали приводом проводити заняття у спортивній кімнаті, а не просто неба.

У школі проводились спортивні змагання з популярних видів спорту. Кращі спортсмени школи відстоювали її честь на районних та обласних змаганнях, а після закінчення школи брали активну участь у спортивних змаганнях в селі, поповнювали ряди сільської футбольної команди.

У післявоєнний період у школі учні навчались основам військової справи. Викладачами були вчителі-фронтовики. Потім цей предмет зі шкільної програми вивели, але поклали обов’язки на вчителів фізкультури проводити заняття з вивчення зброї і стрільби з малокаліберної гвинтівки.

Юнаки, які починали свою службу в армії, практично не знали основ військової справи. Саме через це на початку 70-х років у школах знову було введено початкову військову підготовку під керівництвом офіцерів, сержантів, які мали військовий досвід. У школі першим військовим керівником став офіцер запасу Іван Олексійович Білодід, рік попрацював Кириленко В. С., а потім військовим керівником став Павло Іванович Сухоженко, який багато зробив у справі зміцнення матеріальної бази з військової підготовки та патріотичного виховання учнів школи.

У післявоєнний період дуже почесною була служба в армії. Якщо юнака не призивали на військову службу, це була справжня трагедія для нього і його рідних. Проводи в армію і прихід з неї були святом для всіх односельців.

Випускники школи, проходячи службу в різних видах і родах військ, виконували також інтернаціональний обов’язок навіть там, де проходили бойові дії. Але їх участь у цих заходах на той час замовчувалась державою, їм заборонялось розповідати про свою службу. І тільки нагороди були свідками бойових подій. Усі юнаки, які служили в армії, з честю виконали свій обов’язок перед Батьківщиною.

Випускник школи 50-х років Лобачивець Григорій Васильович, 1936 р. н., сержант, командир артилерійської гармати, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок, у 1956 році отримав бойову нагороду — орден Червоної Зірки.

Бойову нагороду — медаль «За відзнаку в охороні державного кордону СРСР», отримав випускник 60-х років, старший сержант, командир відділення, прикордонник Цикунов Володимир Миколайович, який проходив службу на кордоні з Афганістаном.

Радянсько-афганська війна, яка розпочалась у 1979 році, стане новим випробовуванням для юнаків, які навчались у Ленінській школі.

Учні школи масово залучались до культурно-масової роботи — працювали гуртки художньої самодіяльності; хор; ансамблі; духовий оркестр, який брав участь у всіх культурно-масових заходах не лише шкільного, а й сільського масштабу.

Учасниками художньої самодіяльності також були вчителі школи, які брали активну участь у концертних програмах Будинку культури, виступали в районі.

Старші піонервожаті допомагали вчителям у позакласній роботі: діяльності піонерської і комсомольської організацій, підготовці тематичних заходів, вечорів відпочинку, екскурсійних поїздок, свят, художній самодіяльності.

Більшість піонервожатих були випускниками школи, а отримавши педагогічну освіту, поповнювали ряди її педколективу.

Значну роль у функціонуванні школи відігравав обслуговуючий персонал: прибиральниці, ремонтники, опалювачі. Останні були просто необхідні, адже опалення у школі на той час було пічним і потрібно було до кожного класу занести дров, торфу, а на другий день рано-вранці розтопити грубки, щоб класні кімнати нагрілись до приходу учнів.

У 1968 році директор школи Гузенко І. А. був обраний головою колгоспу, а директором школи став Павло Іванович Сухоженко.

У 1969 році школа випустила 64 учні — по 32 у кожному з двох паралельних класів.

У 1969/1970 навчальному році в школі працювало 35 вчителів, навчалось 485 учнів, на вечірній формі — 16 учнів, на заочній — 11.

У 1972 році у школі ввели до експлуатації два добудованих приміщення. В одному крилі були класні кімнати, що дало змогу перевести початкові класи зі старого приміщення, в іншому — актова зала і чудовий спортзал.

У 1973/1974 навчальному році школа повністю перейшла на кабінетну систему навчання, а з 1978/1979 навчального року учні почали безкоштовно користуватися підручниками, які видавались зі шкільної бібліотеки.

З 1975 по 1980 роки більшість вчителів, які працювали з післявоєнних часів, пішли на заслужений відпочинок. Їх місце зайняло молодше покоління випускників школи, щоб продовжити традиції старшого з навчання і виховання дітей.

Після введення в експлуатацію в 1960 році Будинок культури стає культурним центром на селі — красиве приміщення, простора зала, яка вміщувала 450 глядачів, велика сцена з автоматичним регулюванням завіси та підніманням кіноекрану, оркестрова яма (яку, на жаль, пізніше прибрали).

Мала зала Будинку культури спочатку була оформлена як Ленінська кімната, а зі створенням музею В. Леніна в окремому приміщенні почала використовуватися для відпочинку молоді. Була у Будинку і велика кімната роздягальня для учасників художньої самодіяльності, у якій після обладнання її політичними стендами проводились політичні заняття для активу колгоспу.

На верхньому поверсі була розміщена сільська бібліотека з великою читальною залою та кімнатою, де знаходились кіноустановки для демонстрації фільмів.

Будинок культури обігрівався водяними батареями, для чого окремо була збудована кочегарка.

Першим директором Будинку культури був призначений Колос К. П. До цього закладу з перших днів потягнулась не лише молодь, а й дорослі та діти, улюбленим відпочинком яких був перегляд кінофільмів, особливо індійських. Кіномеханік Володимир Іванович Болобон робив усе, щоб демонструвати найкращі фільми, які лишень надходили в район.

На всі свята у клубі відбувалися концерти за участю не лише представників художньої самодіяльності села, а й художніх колективів з навколишніх сіл, району та області. У свою чергу, учасники художньої самодіяльності села Ленінське виїздили з концертами в інші села району та місто.

Частим гостем на сцені у 60-ті роки був оркестр з ракетної військової частини. Також у клубі ставились театральні постановки, проводились збори колгоспників, під час виборів працювала виборча дільниця.

З появою естрадної музики і можливості придбавати музичні інструменти молодь села сама створювала ансамблі. Нові стиль музики і пісні стали популярними не лише серед молоді, але й серед більш дорослого населення.

У Будинку культури вручали атестати про закінчення школи, оформлювали шлюби.

Популярністю в той час користувалась бібліотека. Великий асортимент книжок, журналів, газет давав змогу задовольнити всі попити читачів — як дорослих, так і дітей.

Культурно-масові заходи проводились у центрі села до всіх державних свят. Але особливою популярністю у населення користувалось свято проводів зими і зустрічі весни.

До участі у театралізованих заходах були залучені працівники колгоспу, клубу, школи та інших установ села.

Дорослі і діти з нетерпінням чекали на появу трійки коней, запряжених у красиво прибрані сані. До речі, за кращу трійку надавався приз. Зі снігу робили трибуну, з якої жителів села вітали Дід Мороз та Снігуронька, виступали керівництво села і колгоспу. Потім було театралізоване дійство — проходження колон. Свято не обходилось без гарячих млинців, різних закусок і, відповідно, спиртних напоїв. Чутно було, як співали пісні, грали на гармошці. Люди святкували і хоч на деякий час забували тяжку працю у сільському господарстві.

Незважаючи на заборону релігії, жителі села відзначали церковні свята, особливо 19 серпня — Спас і 28 серпня — Пречисту. Вони вважаються храмовими — на честь церковних храмів, які були в селі: Спасо -Преображенський і Успіння Пресвятої Богородиці.

Наприкінці 50-х років було збудовано стадіон, який стає центром спортивно- масової роботи на селі.

Одним із найпопулярніших видів спорту в селі був футбол. Сільська футбольна команда була забезпечена усім необхідним: спортивним одягом, взуттям, м’ячами. До основного складу команди входили молоді люди, які працювали на виробничих ділянках колгоспу, але залучались також учні старших класів, а інколи, щоб підсилити команду, й футболісти, які не проживали в селі.

На стадіоні, як правило у вихідні дні, влаштовували футбольні матчі. Справжнім святом було, коли на футбол приїздила футбольна команда з іншого села. На стадіоні збиралось багато глядачів, які підтримували свої команди.

У свою чергу футбольна команда села Ленінське виїздила на футбольні матчі в інші села району. Разом з футболістами їхали і завзяті вболівальники, щоб підтримати свою команду.

Багато хто з футболістів 60-х років стали наставниками підростаючого покоління, яке залучалось до цього виду спорту. Серед них: Пишун Петро Андрійович, Шабельник Михайло Михайлович (Бибик), Холодьон Іван Петрович, Болобон Василь Павлович, Скрипняк Іван Васильович, Журка Михайло Андрійович, Штацький Василь Антонович, Гузенко Микола Якович, Гузенко Василь Якович, Дячок Леонід Якович, Жук Микола, Городиський Василь Іванович, Романовський Віталій, Дячок Іван Олексійович (Романок), Щербань Степан Іванович.

Переможні матчі київської команди «Динамо» виховували у сільської молоді почуття гордості за український футбол. Деякі місцеві хлопці-футболісти навіть брали собі імена знаменитих гравців.

Були і певні проблеми: в селі неможливо було сформувати постійну футбольну команду через відтік молоді до міста та виснажливу роботу в сільському господарстві. Не завжди на належному рівні спорт підтримувало й керівництво села і колгоспу.

Популярним видом спорту на селі був також волейбол. На шкільному подвір’ї був обладнаний волейбольний майданчик, на якому по вечорах та у вихідні проходили змагання.

На сільському стадіоні також проходили змагання з легкої атлетики як серед сільської молоді, так й учнів школи. Оскільки недалеко від села була військова частина, на змагання приїздили і військовослужбовці.

По вечорах молодь у Будинку культури грала в шахи, шашки та більярд, який був особливо популярним.

Однак у спортивно-масовій роботі на селі був значний недолік — до неї не залучались дівчата і молоді жінки.

Більшість спортивних заходів на селі відбувалась на власному ентузіазмі молоді, яка таким чином готувала себе до служби в армії і просто підтримувала гарну фізичну форму.

Орденоносці села Ленінське

Герасимець Микола Павлович, 1937 р. н., механізатор. Нагороджений орденами «Знак Пошани» (1971), «Жовтневої Революції» (1973), «Леніна» (1976)

Герасимець Микита Іванович, 1938 р. н., механізатор. Нагороджений орденами «Трудового Червоного Прапора» (1972), «Жовтневої Революції» (1977)

Меняйло Олексій Федорович, бригадир рільничої бригади. Нагороджений орденами «Трудового Червоного Прапора», «Жовтневої Революції»

Федченко Михайло Григорович, 1908 р. н., учасник бойових дій. У післявоєнний час займав у селі керівні посади середньої ланки. Нагороджений орденами Червоної Зірки, «Трудового Червоного Прапора»

Янченко Меланія Єгорівна, 1933 р. н., ланкова рільничої бригади. Нагороджена орденом «Трудового Червоного Прапора»

Дзюба Ганна Олександрівна, працівник ферми по догляду за телятами. Нагороджена орденом «Знак Пошани» (1965)

Рубан Микола Трохимович, 1916 р. н., учасник бойових дій. Нагороджений орденом Червоної Зірки, двома орденами «Вітчизняної Війни» І ст. (1944, 1985). У післявоєнний період працював на керівних посадах у колгоспі. З 1968 по 1980 роки — голова сільської ради. Нагороджений орденом «Знак Пошани»

Білоус Микола Іванович, 1937 р. н., механізатор. Нагороджений орденом «Знак Пошани»

Слуцький Микола Васильович, 1930 р. н., механізатор. Нагороджений орденом «Знак Пошани» (1975)

Книш Галина Миколаївна, 1948 р. н., агроном-плодоовочівник. Нагороджена орденом «Знак Пошани» (1977)

Білоус Марія Юхимівна, 1939 р. н., оператор машинного доїння корів. Нагороджена двома орденами «Трудової Слави» ІІ і ІІІ ст.

Рубан Ганна Іванівна, 1948 р. н., оператор машинного доїння корів. Нагороджена двома орденами «Трудової Слави» ІІ і ІІІ ст.

Малик Володимир Васильович, 1947 р. н., механізатор. Нагороджений орденом «Трудової Слави» ІІІ ст.

Лагірев Василь Васильович, 1939 р. н., механізатор. Нагороджений орденом «Трудового Червоного Прапора»

Гузенко Зоя Федорівна, вчитель російської мови та літератури, директор школи. Нагороджена орденом «Знак Пошани»