Автор: pampik

Соціально-економічний розвиток села. Перейменування села на Спаське

Початок третього тисячоліття ознаменувався широкомасштабними святковими заходами у всіх країнах світу. Людство мріяло про щасливе життя і розвиток своїх країн.

Але вкотре нове століття стало випробуванням для всього людства.

Локальні війни, тероризм і навіть загроза нової світової війни є реаліями на сучасному етапі.

Не стала винятком у цих глобальних процесах і Україна.

Перші роки нового століття стали початком поступового відродження життя на селі.

У 2002 році на місцевих виборах головою сільської ради обирається Кравченко В. В. Сільські ради на селі поступово починають відігравати роль владного органу. До цього фактичним керівником села був голова колгоспу. Коли з перевірками в село приїздили партійні і державні органи влади, вони одразу ж прямували в кабінет голови колгоспу, туди ж запрошували і голову сільської ради для вирішення як економічних, так і соціальних питань села.

У 2003 році 1 вересня в День знань на території школи відбулись урочисті заходи з нагоди відкриття міжміської траси сполученням Конотоп — Кролевець. У заходах взяли участь керівництво району, представники області, голова Конотопської державної адміністрації, начальник управління автомобільних доріг Сумської області та інші почесні гості, серед яких наш видатний земляк, міністр освіти і науки України, академік Василь Кремень, стараннями якого по району пролягла нова автомобільна дорога. [37]

У цьому ж році знову реорганізовано СТОВ «Спаське» в агрофірму «Сейм».

У 2006 році головою сільської ради обирається А. І. Андрущенко. За час своєї діяльності на посаді голови колгоспу, сільської ради зробив чималий внесок у розвиток сільськогосподарського виробництва і розбудову інфраструктури села.

У 2007 році у січні представниками районної влади, освіти школі передано новий мікроавтобус «Газель» для підвозу учнів до школи.

У цьому ж році агрофірма «Сейм» реорганізована у ПП «Ленінське» (приватне підприємство), яке проіснувало з березня по листопад 2007 року. Голова Щербань М. І. передав це сільськогосподарське підприємство інвестору. Так закінчилась історія колгоспу на території села Ленінське.

У 2009 році в селі розпочалось будівництво мережі газопроводу. Був створений кооператив, голова Клок О. І., в якому налічувалось 150 дворів жителів села.

У 2010 році 22 січня на День Соборності України в селі відбулась знакова подія по відкриттю газопроводу. На кінець 2015 року в кооперативі налічується 170 домогосподарств, протяжність газопроводу складає 13 км.

Фінансування газопроводу високого тиску, який проходив з села Червоний Ранок, відбувався за рахунок «Нафтогазу України», газопровід, який проходив у селі, був профінансований за рахунок членів кооперативу. Неоціненну допомогу по виділенню коштів на добудову газопроводу високого тиску надав наш земляк Василь Кремень, який також домігся, щоб і його рідне село Любитове було газифіковане.

У своїх спогадах Василь Григорович відмічає, що скільки себе пам’ятає в зрілому віці, завжди мріяв газифікувати Любитове й найближчі села. З цього питання він звернувся до колег-міністрів. Був розроблений проект, почалось будівництво.

«На звернення голови Ленінської сільської ради А. Андрущенка про те, що не вистачає 400 тис. грн на доведення газопроводу до села Ленінське, від якого до Любитового ще дев’ять кілометрів, я звернувся до керівника «Нафтогазу» О. В. Дубини з проханням допомогти. Було виділено 2 млн грн на завершення всіх робіт з газифікації сіл Ленінське й Любитове.» [36, с. 247 — 248]

На знак глибокої поваги до видатного земляка рішенням сесії від 03.09.2010 р. Ленінської сільської ради В. Кременю присвоєно звання «Почесний громадянин Ленінської сільської ради». Свідоцтво про це вручив Ленінський сільський голова А. Андрущенко, а завідуюча сільським клубом села Любитове Валентина Проценко вшанувала спеціально вишитим до цієї події рушником.

У районній газеті у 2011 році були опубліковані показники розвитку приватного підприємства «Агроспаське», керівник О. М. Мороз.

Підприємство розпочало діяльність на території Ленінської сільської ради. Спочатку землі оброблялись однієї територіальної громади, орендуючи їх. А через два роки додали ще й землі Майорівської сільської ради.
В обробітку 1407 га земель, з них 978 га — земельні паї, укладено 387 договорів із власниками паїв.
У структурі посівних площ найбільше займають зернові та зернобобові культури. Озимої пшениці на площі 310 га, ярої — на 100 га, соняшника 300 га, кукурудзи 150 га. Засіяні площі жита, вівса, люпину. Врожайність ранніх зернових складає 46.6 цнт з гектару, озимої пшениці 52.9 цнт з гектару, гороху 21.4 цнт.
З осені минулого року було проведено реконструкцію зерноскладу і введено в експлуатацію зерносушильний комплекс потужністю 120 тонн на добу.
В господарстві 402 голови ВРХ, з них 191 — дійне стадо. Працює на фермі 5 доярок, 2 скотарі, ветлікар і 6 пастухів на період випасання корів.
За три роки поголів’я ВРХ збільшилось на 115 голів.
Інвестор надає допомогу соціальній сфері села. Було виділено 4 тис. гривень на ремонт приміщення дитячого садка. Для виготовлення купола на церкву було придбано дорогоцінний метал. У цьому ж році купол був встановлений на церкві.
Приватне підприємство розчищає дороги від снігу, надає транспортні послуги. [38]

У серпні 2012 року в селі запущено водогін протяжністю 10,5 км. Сформовано обслуговуючий кооператив «Спаський». Побудовано нову водяну свердловину, реанімовано свердловину на території лікарні.

Для будівництва водогону були залучені кошти швейцарсько-українського проекту DESPRO на будівництво і реконструкцію водогонів в Україні, районного та сільського бюджету, кошти членів кооперативу.

Але надія на те, що глибоководні свердловини дадуть якісну воду, не виправдалась. Вода була з дуже великим вмістом заліза, неприємна на смак.

У 2014 році добудовано установку по очищенню води від заліза та добудовано водогін, який станом на кінець 2015 року мав протяжність 16 км. У кооперативі налічується 152 двори.

Якість води покращилась. Але в ці роки практично в усіх колодязях зникла вода, і тому водогін відіграє дуже важливу роль у житті як селян, так і соціальних об’єктів, які розміщені на території села.

У липні 2013 року школа отримала новий автобус ПАЗ.

У селі швидко сформувалась торговельна сфера обслуговування населення, яка поповнилась новими приватними підприємцями.

Так, у 2002 році магазин продовольчих товарів відкривають подружжя Груші, Микола Володимирович і Валентина Федорівна. Підлипний Олександр відкриває торгову точку в кімнаті Будинку культури. Розпочинає торгівлю Малиновський В. М.

У 2003 році торгівлю промисловими товарами розпочинає Щербань І. О. Приватний підприємець Катера Ірина з допомогою підприємця Луцика, який відкрив у селі ларьок з продажу хліба, зуміли реанімувати перший поверх універмагу і відкрити магазин. У 2006 році у цьому приміщенні розпочинає торгівлю Коломієць В. І.

На цей момент населення забезпечене всім необхідним завдяки приватним підприємцям села і тим, хто здійснює торгівлю на базарі.

Районному керівництву не вдалось зберегти стратегічне підприємство Кролевецький хлібозавод. На його території і на місці будівлі пекарні було збудовано торговельний комплекс. А хліб завозиться з Конотопу, Шостки, Глухова та інших хлібозаводів, які розташовані за межами району. Ще раніше було закрито Мутинський хлібозавод.

Приватні підприємці почали надавати послуги з помелу муки, розпилу деревини та інші.

23 лютого 2014 року активісти села здійснили спробу повалення пам’ятника В. Леніна. 24 лютого голова сільської ради А. І. Андрущенко скликав виконком, на якому було вирішено демонтувати пам’ятник. Цього ж дня пам’ятник за допомогою автомобільного крану був демонтований.

Цю подію жителі сприйняли неоднозначно, для більшості з них це була історія села і їх життя.

На січень 2015 року територіальний устрій села складався з населених пунктів: село Ленінське, населення 810 чоловік, село Любитове — 128 чоловік, село Лапшин — 232 чоловіки. Кількість дворів — 927. Усього населення — 1175 чоловік.

Демографічна ситуація на селі має негативні наслідки. У деякі роки смертність по сільській раді складала більше 60 чоловік за рік. У селі практично немає молоді, а значить, дуже низька народжуваність. Вулиці, які були раніше густонаселеними, стоять з поодинокими будинками. Ця тенденція триває.

До комунальної власності сільської ради належать Будинок культури, сільська бібліотека, дитячий садок, пожежна, клуб у селі Любитове.

На території сільської ради функціонують: село Ленінське (загальноосвітня школа I — III ст., дитячий садок, сільська амбулаторія, аптечний кіоск, Будинок культури, сільська бібліотека, відділення поштового зв’язку (м. Конотоп), відділення Ощадбанку (м. Кролевець), 4 магазини, церква); село Любитове (сільський клуб, фельдшерський пункт, приватний магазин, церква); село Лапшин (фельдшерський пункт, приватний магазин).

В усіх населених пунктах є пам’ятники на честь загиблих у роки Другої світової війни. У селі Ленінське — братська могила.

Транспортне сполучення здійснюється через залізничні станції Алтинівка, Кролевець Південно-західної залізниці, міжміську трасу Конотоп — Кролевець та трасу міжнародного сполучення Київ — Москва.

На території сільської ради працюють два інвестори: у селі Ленінське — товариство «Кролевецький комбікормовий завод», орендує землі 1084 га, з них ріллі — 873 га, сіножатей — 104 га, пасовищ —106 га.

ПП «Агроспаське» орендує землі 1760 га, з них ріллі — 1571 га, сіножатей — 174 га, пасовищ — 14,7 га.

У селі Любитове ПП «Агроспаське» орендує землі 824 га (рілля).

У населення налічується 259 голів рогатої худоби, 198 свиней, 41 кінь, 22 автомобілі, 28 тракторів. За підрахунками в селі налічується до 40 тракторів. Населення занижує кількість худоби, свиней, птиці — під час перепису спрацьовує давній інстинкт, а чи не обкладуть це все податком.

У жовтні 2015 року головою сільської ради на місцевих виборах був обраний Завгородній Сергій Миколайович, який до цього часу зарекомендував себе як гарний ветлікар.

Розпочалась робота по перейменуванню села та вулиць.

Рішенням сесії Ленінської сільської ради від 16.11.2015 р. село Ленінське перейменоване на Спаське.
Постановою Верховної Ради України «Про перейменування окремих населених пунктів» № 1037-VIII від 17.03.2016 р. у Сумській області село Ленінське Кролевецького району перейменовано на Спаське

Історичну назву селу повернуто. З початком нового століття розпочалась і новітня історія села.

Коли матеріал з історії села готувався до друку, тривав період юридичного закріплення назви села і по державних документах воно проходило ще як Ленінське.

Демографічна ситуація в селі, недофінансування закладів культури мають негативні наслідки для села.

У школі станом на кінець травня 2016 року навчалось 60 учнів з сіл Ленінське і Лапшин, працювало 18 вчителів, 11 чоловік обслуговуючого персоналу. Школа забезпечена 10 сучасними комп’ютерами. Учні і дошкільнята підвозяться в школу і дитячий садок шкільним автобусом.

Практично не поповнюється матеріальна база кабінетів та класних приміщень. Ремонт класних кімнат здійснюється за рахунок батьків.

Вчителі школи продовжують надавати міцні знання учням, більшість з яких після успішного закінчення школи вступають у вищі навчальні заклади.

Серед випускників школи обрали наукову діяльність Воробйов С. І., Шабельник Ю. М., Шабельник І. М., Шабельник Т. М., Климов О. В.

У дитячому садочку налічувалось 18 дітей і 5 працівників. До приміщення підведена вода з сільського кооперативного водогону. Приміщення має автономне опалення дровами.

Через недофінансування слабкою є матеріальна база дошкільного закладу. Не діє спортивна кімната, саме приміщення має непривабливий вигляд з часів 90- х років.

Будинок культури потребує ремонту і встановлення опалення. Недостатня матеріальна база для проведення святкових заходів, концертних програм. Культурно-масові заходи проводяться до державних свят, дня святкування села тощо.

Бібліотеки села і школи практично не забезпечуються новими книжками, втрачають читачів.

Спортивні заходи в селі майже не проводяться.

У селі, як і наприкінці 90-х років, продовжує існувати церква.

З квітня 2002 року місце настоятеля церкви посів священик Йосиф Пайкуш, в майбутньому єпископ Васильківський, вікарій Київської єпархії.

14 липня 2002 року указом владики Михаїла, єпископа Сумського і Охтирського, було покладено обов’язки настоятеля на священика Ігоря Малетича, випускника Волинської духовної семінарії.

За час його роботи була облаштована внутрішня частина храму, а також пофарбовано повністю ззовні церковне приміщення.

З 2004 року громада набуває статусу юридичної особи. Стараннями настоятеля та завдяки пожертвуванням віруючих у 2011 році був виготовлений та встановлений купол.

На запрошення настоятеля для освячення надкупольного хреста з благословення правлячого архієрея владики Мефодія, єпископа Сумського і Охтирського (який на той час був тимчасово керуючим Луганською єпархією), прибув вікарій єпископ Афанасій. На богослужіння прибуло багато священнослужителів. Після освячення хрест було встановлено на бані храму М. Охріменком і С. Щербанем.

Благодійникам і тим, хто допомагав у будівництві купола, були вручені благословенні грамоти, зокрема Охріменку М. Г., який допомагав матеріалами та багато зусиль доклав під час виготовлення купола, та Плавко Л. М., яка допомагала фінансово та була разом з настоятелем ініціатором цієї події.

Частково огороджено територію навколо храму, яка має площу 0,45 га.

У 2014 році було огороджено пам’ятний знак, де встановлений хрест на місці першої церкви Спас Луговий.

Під час огородження цієї ділянки були викопані людські кістки і черепи, в тому числі і дитячі. Це було підтвердженням того, що церква була спалена разом з дорослими і дітьми. Хоча спочатку це вважалося легендою, яка була записана в історичних джерелах.

28 липня 2014 року на свято рівноапостольного князя Володимира разом з віруючими настоятель провів богослужіння, після якого ці останки були перепоховані на тому ж місці.

Церковна антирелігійна пропаганда за часів радянської держави дала свої плоди. Більшість населення села церковний храм не відвідує. Більше людей буває у великі церковні свята. У храмі проводять обряди хрещення дітей, вінчання та інші богослужіння. Практично всі жителі села запрошують священика на обряд поховання покійника. Те, що церква належить до УПЦ Київського патріархату, жителями села було сприйнято з розумінням і без конфліктів.

Можливо, через деякий час у центрі села буде побудований новий церковний храм, який нагадає жителям села історичне минуле, пов’язане з церквами в селі, а також те, що назва села була похідною від першої православної церкви Спас Луговий.

З початком нового ХХІ століття продовжується новітня історія села Спаське, яке було засноване у XVI столітті.

Соціально-економічний розвиток села в 50-70-ті роки

Друга половина ХХ століття ознаменувалась небувалим підйомом економіки, що привело до покращання життя народу, розвитку науки, культури, спорту тощо.

Переломним періодом у політичному житті Радянської держави стала зміна вищого керівництва країни після смерті Й. Сталіна.

Незважаючи на могутність СРСР і всієї соціалістичної системи наприкінці століття Радянська держава розпалась, що призвело до занепаду всієї соціалістичної системи.

На теренах СРСР утворились нові держави, у тому числі й Українська держава, яка розпочала свою новітню історію.

Поряд з історією держави творилась й історія села.

У 1951 році в результаті зростання поголів’я коней, корів, овець, птиці було збудовано конюшню і корівник на 80 голів кожний.

Після укрупнення колгоспу було створено племінну конеферму. У ній налічувалось 4 племінних коней і 34 конематки. Кращими конюхами на той час були Михайло Глушко та Василь Шелудченко.

У квітні голова колгоспу Закора М. М. піддається критиці в районній газеті «Колгоспне село» за невиконання планів весняно-польових робіт. У газеті відмічалось, що в той час, коли в колгоспі налічувалось 400 коней і волів, його голова покладав усі надії на проведення весняної сівби на МТС. Також наголошувалося, що у колгоспі низька трудова дисципліна: із 1198 працездатних колгоспників на колгоспні роботи виходить лише половина.

У червні успішно проходить збирання сіна — скошено понад 450 га трав. Щодня працюють 16 кінних косарок. Василь Чаус та Павло Тузник, які косили вручну, при нормі 0,35 га викошували по 0,40 — 0,45 га на день.

Цього ж (1951-го) року на виїзді з Куликівки до болота була побудована цегельня для виготовлення цегли для потреб колгоспу. Члени бригади П. Срібного станом на червень 1951 року обпалили 65 тис. штук цегли та підготували 20 тис. штук цегли-сирцю для чергового обпалення.

Вчасно у вересні розпочинається збирання цукрових буряків, яке закінчується у жовтні.

З площі 125 га у середньому буряків зібрано 216 ц/га (при плановому завданні — 161 ц/га).

У бригадах врожай був значно вищий. Так, у 5-й рільничій бригаді (бригадир Шабельник) одержали по 305 ц/га на площі 15 га, у 3-й бригаді (бригадир Семенець) — 238 ц/га на площі 20 га, у 4-й бригаді (бригадир Пишун) на такій же площі виростили по 222 ц/га.

Ланка Марії Калій з площі 3,4 га зібрала 324 ц/га, ланка Олени Бієць з площі 4,15 га одержала по 317 ц/га, ланка Варвари Бойко — по 280 ц/га на площі 3,6 га.

Колгосп у 1951 році одержав 26 т 298 кг цукру, порівняно з показником минулого (1950) року — 11 т 813 кг.

Ланка Олени Бієць, в якій налічувалося 13 чоловік, одержала додаткової оплати 4 тис. 920 крб* і 983 кг цукру, ланка Марії Калій, що складалася з 10 чоловік, — 4 тис. 504 крб і 843 кг цукру, 4 тис. 208 крб та 812 кг цукру одержала ланка Марії Глушко.

* Грошова одиниця до реформи 1961 року.

Закора одержує 259 кг цукру та 600 крб, заступник голови колгоспу Урупа — 173 кг цукру, бригадир Шабельник — 110 кг цукру і 400 крб, Семенець — 114 кг цукру і 400 крб.

У колгоспі поряд з курми та качками почали розводити бронзову породу індиків, вага яких досягала 12 кг, а несучість за рік — в середньому 50 штук яєць. Станом на вересень 1951 року у колгоспі вже налічується 882 штуки індиків.

1 березня 1955 року відбувся Пленум Кролевецького райкому КП України, який звільнив від обов’язків редактора райгазети «Колгоспне село» Бобиря І. Г. у зв’язку з переходом на іншу роботу — він очолив колгосп ім. Леніна.

Звільнений з посади голови колгоспу Закора М. М. став об’єктом поневірянь і приниження як зі сторони районної влади, так і влади села. Він був виселений з добротного будинку, який колись належав заможному селянину, і поселений в невеликій хатинці без сараю і погреба, руїни якої до цього часу можна побачити в центрі села. Незважаючи на хворобу, направлявся на важкі роботи і тільки через певний час отримав посаду завідувача пилорами. Серед жителів села запам’ятався як інтелігентний керівник, який вперше збільшив норми видачі селянам зерна, цукру та іншої сільськогосподарської продукції, а також підвищив селянам грошову оплату за вироблені трудодні. Існуюча на той час система не дозволяла проявляти лібералізм стосовно селян. Основним показником роботи колгоспу було виконання планів, а от якою ціною — не важливо.

У 1955 році до дії стала колгоспна електростанція з паровим двигуном. Потім було добудоване приміщення, де був встановлений двигун з гусеничного трактора ХТЗ, який також виробляв струм.

До електроенергії підключались приватні будинки, ферми. Стала до дії пилорама, електричний двигун був встановлений у млині, який до цього часу працював на паровому двигуні.

У 1956 році обладнано лікарню на 15 ліжок. За 1956 — 1958 роки збудовано 5 глибоководних свердловин з вітряними двигунами.

У листопаді цього ж року відбулася XI районна партійна конференція, на якій членами райкому партії були обрані Бобир І. Г. та Урупа Д. А.

На кінець 1956 року вдалося збільшити виробництво свинини на кожні 100 га ріллі й одержати по 23,3 ц свинини (проти 7 ц у 1955 році). На ферму направили дівчат-комсомолок: Н. Холодьон, Н. Малиновську, Н. Шелудченко, А. Рубан.

На свинофермі був побудований відгодівельний майданчик на 600 голів та механізований кормоцех, який з’єднувався з приміщеннями підвісною дорогою.

У січні 1957 року коваль Іван Дячок доводить до відома голови колгоспу Бобиря І. Г., що в усіх шести приміщеннях кузень розкриті дахи, всередині протяги, холодно. Кожного ранку ковалям доводиться витрачати багато часу на очищення приміщення від снігу і льоду. Через це колгосп відстає з ремонтом сільського інвентаря.

У березні і квітні вчитель фізкультури (він же голова низового фізкультурного колективу колгоспу) у клубі і школі організовує шахові турніри на особисту першість. З працівників колгоспу у турнірі взяло участь 12 чоловік. Перші місця завоювали тракторист Алтинівської МТС Садовничий, колгоспники Болобон, Лукаш, які виконали 5 розряд з шахів. У школі учень 10 класу Гузенко майстерно провів 20 партій, і йому присвоєно звання чемпіона школи 1956/1957 навчального року.

Колгоспник (він же сількор районної газети) М. Лось висвітлює роботу сільського клубу, у якому працюють шахово-шашковий, драматичний, хоровий гуртки. Активну участь в їх роботі беруть колгоспники В. Болобон, Г. Щербань, свинарка Н. Малиновська, учителі П. Сухоженко, І. Гузенко та ін.

Драматичний гурток поставив п’єсу Тобілевича «Безталанна». У клубі було достатньо свіжих газет, журналів, читалися лекції на різні теми.

Ніякої допомоги клубу керівництво колгоспу не надавало. Завідувач клубу Соколов періодично звертався до голови колгоспу Бобиря, щоб той з культфонду колгоспу виділяв деяку суму грошей на придбання обладнання для клубу. На що отримував відповідь: клуб стоїть на балансі сільської ради — до них за грошима і звертайтесь.

Голова сільської Ради Савченко Г. О. мало дбав про створення належних умов для трудящих села, які відвідували сільський клуб: під час демонстрації кінофільмів у приміщенні клубу було дуже жарко, але вентиляцію так і не встановили.

У селі заслуженою пошаною й авторитетом користувалася лікар Ганна Степанівна Малахова. Вдень і вночі її можна було побачити у сільській лікарні чи на дому біля ліжка хворого.

У 8-й рільничій бригаді (бригадир Сенько) розпочалось збирання хліба. Щодня на косовиці працює дві жатки, 10 косарів і женців. 19 липня у бригаді почав збирати хліб причіпний комбайн «С-6» з Алтинівської МТС.

Наполегливо бореться за виконання взятого зобов’язання щодо відгодівлі свиней свинарка К. Д. Кривенко: на 1 вересня 1957 року одержала 54 ц свинини, відгодувавши 62 голови свиней. У 1958 році вона отримала медаль «За трудову відзнаку».

Свинарка Надія Дмитрівна Малиновська одержала 32,1 ц свинини, відгодувавши 40 голів свиней.

Свинарка А. Рубан на грудень 1957 року одержала 100 ц свинини. За кожен трудодень вона отримувала по 3 крб. Крім основної оплати, додатково одержала 320 кг свинини.

Передові свинарки:

З березня 1957 року почала виходити багатотиражна газета «Ленінець» колгоспу ім. Леніна. Редактор газети — Яків Городиський. На травень 1959 року було випущено 59 номерів газети.

Взимку 1958 року в селі відбулося комсомольське весілля бригадира рільничої бригади Микити Юрки і свинарки Надії Малиновської.

Весілля проходило у приміщенні сільського клубу колишнього колгоспу «Жовтневої революції».

Голова колгоспу Бобир І. Г. привітав молодят, вручив їм коровай та подарував диван, стіл й інші меблі. Секретар райкому комсомолу Лукаш, у свою чергу, вручив Почесні грамоти та подарував вироби майстрів художньо декоративного ткацтва: килим, покривало, скатерті. Від імені комсомольської організації колгоспу секретар комсомольської організації Павло Садовничий подарував патефон, скатерть і намисто для молодої.

У весільних заходах взяли участь учасники художньої самодіяльності не тільки села Ленінське, але й інших сіл.

У 1958 році на лютневому Пленумі ЦК КПРС приймається рішення про ліквідацію МТС і продаж техніки колгоспам. Колгосп ім. Леніна купив 5 тракторів, 2 комбайни, 13 плугів, 14 сівалок, 10 культиваторів при розформуванні Алтинівської МТС.

На 1959 рік колгосп мав прибутку 5,8 млн крб. Цього ж року було збудовано приміщення Будинку культури. Після виконання оздоблювальних робіт він розпочав свою роботу у 1960 році. Перед центральним фасадом будівлі були встановлені скульптурні зображення піонерів і комсомольців.

Через деякий час територія навколо була огороджена та висаджені дерева.

У 1962 році біля Будинку культури був встановлений пам’ятник В. Леніну.

У 1960-ті роки розпочався бум будівництва як в містах, так і по селах. У 1960 році в селі міжколгоспна будівельна організація побудувала цегельний завод. Певний час завод очолювали місцеві жителі — Білодід Григорій Васильович та Щербань Степан Іванович. Робітниками на заводі також були мешканці села. Улітку на заводі працювали учні старших класів.

Цього ж року був збудований гараж для автомобілів. Першим легковим автомобілем у колгоспі була «Побєда», на якій їздило керівництво колгоспу. Легковий автомобіль також надавався для перевезення важкохворих у районну лікарню.

Станом на літо 1960 року в колгоспі налічувалось 2 тис. голів рогатої худоби, у тому числі 780 корів, біля 2 тис. свиней, понад 4 тис. голів птиці (у тому числі 525 голів гусей).

У кінці 50-х — на початку 60-х років колгосп розпочав осушувати болото. Під болотом і заболоченими землями було зайнято 600 га. На кінець 1960 року було осушено 105 га. Усього ж за 1950-ті — 1960-ті роки осушили 265 га заболочених земель. У 70-х роках були осушені всі заболочені землі.

Зник один із природних ландшафтів території села, який формувався протягом багатьох століть.

За час перебування при владі Хрущова М. С. у сільському господарстві масово запроваджувалось вирощування кукурудзи за рахунок інших зернових та технічних культур. Кукурудза була підкормкою в літній період для худоби, її заготовляли на силос на зиму, збирали зерно. На прилавках магазинів з’явився кукурудзяний хліб.

У січні 1962 року в районній газеті «Зоря комунізму» була надрукована критична стаття на адресу голови колгоспу ім. Леніна Бобиря І. Г., у якій відмічалось, що в господарстві за 1961 рік із запланованих 50 ц/га зерна зібрано тільки 27,1 ц, що у півтора рази менше, ніж в середньому по району. В Алтинівці зібрали зерно по 46,7 ц/га.

У колгоспі була незадовільна кормова база: тварини силосом забезпечені лише на 26 %.

Люди не пройнялись любов’ю до цієї культури. Ланкова 3-ї комплексної бригади Н. Балабон говорила: «Нам якби цукрові буряки вродили, а кукурудза нехай як знає!».

Діяльність голови колгоспу Бобиря І. Г. перевіряли різні контролюючі органи, що й стало причиною його звільнення на початку 1962 року з цієї посади.

На звітно-виборчих зборах головою обрали Савченка Григорія Овер’яновича, який обіймав цю посаду до 1968 року. З 1962 по 1968 рік головою сільської ради був Саприка Микола Кузьмич.

У лютому 1962 року на засіданні Бюро райкому КП України було розглянуте питання «Про незадовільну підготовку до вирощування високого врожаю кукурудзи в колгоспі ім. Леніна». Суворі догани оголосили секретарю парторганізації колгоспу Рубану М. Т. та агроному Урупі М. П., голові колгоспу Савченку Г. О. зробили попередження, враховуючи, що він недавно був обраний на цю посаду.

У 60-х роках на селі було збудовано, напевно, найбільше різних споруд як для колгоспних потреб, так і для соціальної сфери.

У 1963 році збудовані ветеринарний пункт та швейна майстерня. У центрі села встановлено пам’ятник воїну-визволителю Другої світової війни. Запущено в експлуатацію трасу Київ — Москва, яка забезпечила надійний автомобільний зв’язок з районним центром.

У селі розпочались роботи з будівництва центральних доріг з твердим покриттям.

Із районної газети дізнаємося про досягнуті успіхи на селі (стаття голови сільської ради Саприки М. К. «В селі, яке носить ім’я Леніна»):

Урочисто відзначили 93-ті роковини з дня народження В. І. Леніна трудівники села Ленінського. Назвавши після Жовтневої революції колишнє село Спаське ім’ям великого вождя, трудящі виразили цим свою любов до В. І. Леніна, вірність його справі. Невпізнанно змінилось тепер і саме село, і життя людей. До революції тут «культурною силою» були піп, один фельдшер та 3 вчителі в єдиній початковій школі. Зараз налічується 36 вчителів, 17 медичних працівників, 12 спеціалістів сільського господарства з вищою та середньою освітою. У центрі села красується середня школа, є лікарня, аптека, амбулаторія, зубний кабінет.
Споруджено чудовий будинок культури, а біля нього встановлений пам’ятник В. І. Леніну.

Енергія електростанції щовечора запалює лампочку Ілліча у світлих будинках хліборобів, село повністю радіофіковане.
За останні 5 років нові будинки спорудили близько 200 колгоспних сімей. З колишніх селян-бідняків за післяжовтневий період вийшло понад 320 спеціалістів народного господарства, майже 200 працівників культури, 50 офіцерів Радянської Армії.
Незрівнянно змінилась економіка села — до революції купка куркулів володіла майже всією землею, а основне населення було на становищі батраків. Тепер вся земля — 5550 гектарів — у розпорядженні колгоспу, який носить ім’я Леніна. Ця багатогалузева сільгоспартіль має добротні господарські приміщення, ферми, 19 тракторів, 16 автомобілів та іншої техніки… [44]

У 1965 році збудовано два польові тракторні стани, перша майстерня з ремонту тракторів.

У 1966 році збудовано сільську лазню. Розпочалось державне будівництво високовольтної лінії.

У 1967 році в центрі села встановлено пам’ятник-монумент загиблим односельчанам у роки війни 1941 — 1945 років. Пам’ятник воїну-визволителю перенесений на Братську могилу.

У 1966 році за високі показники в роботі медалями «За трудову доблесть» були нагороджені доярка Пишун Поліна Василівна, тракторист Герасимець Василь Андрійович, ланкова Чаус Поліна Дмитрівна, завідувачка вузла зв’язку Герасимець М. В.

Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено бригадира рільничої бригади Федченка М. Г., орденом Знак Пошани — телятницю Дзюбу Г. О.

У другій половині 60-х років Говоруха А. Я. стає фотокореспондентом районної газети. Його творча праця аматора-фотографа дає змогу висвітлювати історію села і району. Напевно, немає в селі людини, яка б не мала його фотографій у своєму домашньому архіві.

На 1968 рік у школі налічувалось 620 учнів, 24 жителі села мали вищу освіту, 4 з них працювали на керівних посадах у колгоспі.

Майже в кожній хаті електричне освітлення, 700 дворів радіофіковано, у 40 будинках є телевізор, а в 192 дворах — особистий транспорт — мотоцикл.

У 1968 році колгосп ім. Леніна очолив Іван Андріянович Гузенко, головою сільської ради став Микола Трохимович Рубан, а секретарем парторганізації колгоспу — Володимир Родіонович Герасимець.

Керівництво Радянської держави і партії готувалось гідно відзначити 100-річчя з дня народження В. Леніна. Одним із заходів, що планувались до цієї дати, було впорядкування сіл, які носили ім’я В. Леніна. У план розбудови інфраструктури потрапило і село Ленінське.

На цей час у центрі села стояла дзвіниця Успенської церкви, але вже без купола, який згорів від удару блискавки. У 1968 році дзвіниця була знесена шляхом підриву.

У 1969 році до лікарні було добудовано нове приміщення, що дало змогу збільшити кількість ліжок. Збудовано молочний сепараторний пункт. Уведено в дію телефонну станцію.

Під час підготовки до свята з нагоди дня народження В. Леніна у селі сталась курйозна подія, яка викликала сміх у жителів села і тривогу у районного керівництва.

Жителям села М. Худенку і В. Кучерявому, які працювали зв’язківцями, доручили пофарбувати пам’ятник В. Леніну. Приставивши з тильної сторони високу і важку драбину, М. Худенко піднявся фарбувати пам’ятник. Не витримавши ваги, верхня частина погруддя «вождя» падає на клумбу, при  чому була пошкоджена рука пам’ятника. Потрібно було терміново рятувати ситуацію. З району прибув автомобільний кран, приїхали спеціалісти, було встановлено освітлення. За вечір і ніч пам’ятник відремонтували і пофарбували.

22 квітня 1970 року в селі відбулось свято, присвячене ювілею з дня народження В. Леніна та передачі об’єктів, які були збудовані та добудовувались до цієї дати:

• адміністративний будинок, у якому були розміщені сільська рада, контора колгоспу, відділення пошти й ощадбанку;
• двоповерхове приміщення універмагу;
• двоповерхове приміщення побутового комбінату;
• двоповерховий дитячий садок на 140 місць — один з найкращих на той час в районі, а також
• будувалися два крила до приміщення школи;
• розпочато будівництво водогону. Але роботи з укладання металевих труб були проведені наспіх, до того ж їх пошкодили, коли засипали мерзлою землею. Тому водогін у Ленінському так і залишився пам’яткою втрачених надій на воду, хоча практично в кожному селі району були побудовані водогони, які діють до цього часу;
• випиляно дерева, розібрано огорожу та заасфальтовано площу біля Будинку культури;
• встановлено стелу з інформацією про перейменування села біля адміністративного будинку.

Наприкінці 50-х років в селі був збудований стадіон.

У 60-х роках в селі Алтинівка був збудований завод залізобетонних виробів, а на базі військової ракетної частини за селом Лапшин розпочав роботу філіал Путивльського радіозаводу. Багато молодих людей з села Ленінське працювало на цих заводах, як результат — призупинився процес переселення в місто молоді, що дало можливість поповнити сільське населення.

У селі розпочалось будівництво будинків у приватних господарствах, адже більшість хат в селі були збудовані наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття — невеликі за розміром, вкриті солом’яними туго збитими снопами.

Деревину привозили з Брянської області, покрівельне залізо також завозилось в основному з Росії.

З появою в селі пилорами будинки оббивались декоративними планками з дерева, які потім розфарбовувалися. Огорожі робили з шалівки.

З відкриттям в селі цегляного заводу будинки і хліви почали будувати з цегли. Село стало красивішим, а його центр набув вигляду невеликого міста.

У 70-х роках було побудовано багато споруд сільськогосподарського призначення:

• молочнотоварний комплекс;
• майстерня з ремонту сільськогосподарської техніки;
• картопляні сортувальні пункти;
• сховища для зберігання картоплі;
• тепличне господарство для вирощування розсади помідорів і ранньої капусти;
• будинки для спеціалістів сільського господарства. Але керівництво сільської ради та колгоспу так і не спромоглося збудувати будинок для лікаря. Це стало причиною того, що кваліфіковані лікарі, попрацювавши кілька років, залишали село.

У 60 — 70-х роках швидкими темпами покращувалися побутові умови населення.

У селі основну роль у приготуванні їжі відігравала піч. З виробництвом газових плит населення активно почало їх закуповувати. У зв’язку з цим налагодили постачання газу в балонах. Тому піч поступово втрачала свою роль і приготування їжі відбувалось на газовій чи електричній плиті.

З уведенням у дію ретрансляційної вежі у Білопіллі в селі з’явились телевізори. Населення, особливо молодь, обзаводилися переносними радіоприймачами, магнітофонами. З появою холодильників зберігання продуктів харчування стало більш якісним.

Доступними у продажу стали велосипеди, мопеди, мотоцикли. Через деякий час у населення з’явились перші легкові автомобілі.

У продажу з’явились меблі, які стали прикрасою будинків сільських жителів.

На прилавках магазинів були різноманітні продукти, напої, кулінарні вироби, морозиво. Особливо користувались попитом ковбасні вироби, риба.

Але дефіцит був з гречкою і цитрусовими, за якими селяни їздили в Москву.

Налагодився випуск взуття та одягу в країні. Хоча не завжди вони були якісними і дещо відставали від моди.

У селі розвивалась сфера обслуговування. До будівництва універмагу в селі були два основних магазини продовольчих товарів: на цей момент складське приміщення магазину приватного підприємця Груши М. В. і той, що в центрі села, недалеко від дзвіниці.

У сільському універмазі на першому поверсі продавали продовольчі товари, на другому — промислові. Універмаг відрізнявся порівняно невисокими цінами, якісними продуктами харчування, прийнятним асортиментом одягу, взуття та інших товарів.

До старого продовольчого магазину пізніше було добудоване нове приміщення, в якому продавались господарчі товари.

На Сіталовці був збудований новий магазин для забезпечення населення продовольчими товарами.

Довгий час у приміщені, яке в минулому належало Преображенській церкві, був буфет (корчма). Пізніше буфет був збудований на початку вулиці Невечерівка. Попитом користувалось (особливо у чоловічого населення) пиво — його брали бочонками по 50 літрів на весілля, проводи юнаків в армію тощо.

З відкриття комбінату побутового обслуговування населення почали шити одяг, ремонтувати взуття. Працювала перукарня. Підприємливі вірмени, які проживали в Кролевці, налагодили пошив взуття.

Для надання медичних послуг у селі працювала лікарня, розташована у приміщенні, яке було побудовано у XIX столітті і належало заможному селянину Терещенку (Рябичу). Пізніше до цього приміщення було добудовано нове, що дало змогу збільшити кількість ліжок для хворих.

У лікарні працювали кваліфіковані лікарі. Особливою повагою користувався фельдшер — фронтовик Дмитро Якович Адамович, який у будь-який час приходив на допомогу жителям села. У 1964 році він був нагороджений значком «Відмінник охорони здоров’я УРСР». У лікарні працювали медсестрами фронтовики Корнієць Н. І. та Федоренко Є. П. Повагою серед жителів села користувалась фельдшер-акушер Надія Олександрівна Лісовицька, яка довгий час приймала пологи у місцевих жінок.

Крім того, в селі була медична амбулаторія та аптека, яку протягом 50 років очолювала Валентина Володимирівна Радько.

Для обслуговування населення та тваринницьких ферм був ветеринарний пункт, очолюваний фронтовиком Миколою Дмитровичем Цикуновим, який в будь-яку негоду, вдень і вночі був готовий лікувати хворих тварин, за що йому були неймовірно вдячні усі жителі села.

Колгосп у центрі села у 60-х роках збудував ларьок, у якому продавались м’ясо, молоко, сметана, крупи, мука.

Виступаючи на Пленумі ЦК Компартії України (1957), М. Хрущов гостро поставив питання про добровільний продаж колгоспниками своїх корів та іншої худоби колгоспним тваринницьким фермам, щоб присадибне господарство не заважало працювати в колгоспі.

Розпочались негативні тенденції зі зменшення селянських наділів, різко скоротилося поголів’я корів у селян. Інтелігенція села, інші жителі, які не були колгоспниками, а працювали на підприємствах, практично не мали у своїх господарствах тварин, оскільки на той час неможливо було заготовити сіно і купити корми для них. Це і стало причиною відкриття ларька, щоб забезпечити людей м’ясо-молочною продукцією.

Про це свідчить Указ Президії Верховної Ради РСР від 16.05.1963 р. «Про норми утримання худоби в особистій власності громадян, які не є членами колгоспів».

Так, жителі села мали право тримати одну корову і теля до 8 місяців або одну козу з приплодом не старше одного року, одну свиню для відгодівлі або трьох овець з приплодом не старше одного року. Працівникам державної охорони лісів дозволялося мати одного коня. Громадяни, які утримували в особистій власності худобу понад норму, обкладалися податком. На осіб, які приховували худобу, що підлягала оподаткуванню, накладали штраф у розмірі 50 карбованців.

До послуг населення була колгоспна лазня. Водою вона забезпечувалась через водопровід, що йшов із свиноферми, на якій була свердловина з вітряним двигуном. Лазня складалась з окремих приміщень для чоловіків і жінок з роздягальнями. Мились під душем. Були також два приміщення, де були ванна і душ, — там мились, як правило, подружні пари.

Можна сказати, що село було забезпечено побутовим послугами на рівні міста.

На 1970 рік населення по сільській раді складало 3427 осіб і 1106 дворів.
По населених пунктах: Ленінське — 2646 осіб і 883 двори;
Майорівка — 365 осіб і 108 дворів;
Лапшин — 416 осіб і 115 дворів.

У 1976 році село Любитове Конотопського району було приєднано до Ленінської сільської ради Кролевецького району. На той період у цьому селі налічувалось 640 осіб і 270 дворів. Колгосп «Українець» було розформовано, а землі і суспільне майно прийнято в колгосп ім. Леніна: землі — 2180 га, з них сільськогосподарських угідь — 1734 га, у т. ч. 947 га орної землі і 483 га природних сіножатей, 10 га саду, 294 га пасовищ, лісу — 262 га; тварини — 260 корів та 370 голів молодняку ВРХ; техніка — 10 тракторів, 6 комбайнів, 6 вантажних автомобілів, одна пожежна машина та інша сільськогосподарська техніка.

На території села Майорівка утворився радгосп з відгодівлі великої рогатої худоби, пізніше було створено Майорівську сільську раду.

Землі села Лапшин були передані радгоспу «Кролевецький», центр якого був в селі Буйвалівка. Населений пункт залишився у складі Ленінської сільської ради.

По основних культурах, що вирощувались у колгоспі ім. Леніна, за 1970 рік були такі дані: жито — 184 га, озима пшениця — 810 га, ярові зернові — 720 га, коноплі — 118 га, цукрові буряки — 253 га, картопля — 334 га, силосна кукурудза — 410 га, багаторічні трави — 206 га.

У 70-х роках колгоспи в населених пунктах Ленінське, Обтове, Тулиголове стають центрами з вирощування овочів у великих масштабах як для забезпечення потреб району, так і задля поставки до союзних республік.

Для вирощування розсади у колгоспі ім. Леніна на площі 1 га було збудовано 16 теплиць під плівку з обігрівом. Крім розсади, почали вирощувати тепличні огірки, які здавали в торгівлю (до 50 — 60 т за весну).

У колгоспі на 160 га вирощувались різні овочі: огірки, помідори, капуста, столові буряки, морква, кабачки. На Подолі на 110 га землі була зроблена поливна система саме для вирощування овочів. До речі, цибулю вирощував тільки колгосп ім. Леніна. У цьому місцевим допомагали робітники Кролевецького арматурного заводу та інших підприємств й установ міста.

У колгоспі були сади: в районі цегельного заводу — 56 га, на Куликівці — 6 га, а також пасіка.

На 1970 рік колгосп мав 2074 голови великої рогатої худоби, 1798 свиней, 968 овець, 217 коней, птицю.

Сільськогосподарська техніка у 1973 році складалась з 38 тракторів, 27 автомобілів, 8 зернових комбайнів, 4 силосних та 6 картопляних.

Урожайність зернових на 1970 рік склала 17,3 ц/га.

Посильну допомогу в роботі колгоспу надавали учні школи. Весною вони брали участь у перебиранні картоплі як посівного матеріалу. З настанням канікул, коли розпочиналась косовиця трав на лузі, разом з дорослими активно включались у роботу.

Чоловіки на кінних і тракторних косарках косили траву, ручними косами викошували заболочені місця. Трава сохла, і її клали в копиці. До копиці сіна під’їздив вершник на коні. До хомута були прив’язані дві довгі вірьовки. Дівчата та жінки обв’язували копицю сіна, стягували вірьовки і, коли вершник від’їздив, переходили до іншої копиці.

Для хлопців найцікавішою була робота саме з підтягування кіньми копиць сіна до механічного елеватора, який подавав сіно на скирду. Не забували вони й весело відпочивати: в обідню перерву відбувались змагання, чий кінь найшвидший і першим добіжить до Сейму. Викупавши коня, поплававши в річці, знову були перегони уже до місця роботи.

У кожній бригаді був кухар. В обідню перерву подавався сигнал і розпочинався обід на природі, біля озера. Діти й дорослі додатково брали із собою сало, яйця та інші продукти.

Хлопці зі старших класів на автомобілях возили кукурудзяний силос, зерно в комори. Дівчата ж ходили в комори просушувати зерно, підкидати його до віялки, заносити в засіки комори.

Молодші діти працювали в колгоспному саду, пасли свиней. Восени допомагали збирати картоплю, рвали і чистили буряк.

Слід відзначити, що робота учнів у літній період була суто добровільна, однак бажаючих було настільки багато, що навіть не завжди можна було потрапити на ту чи іншу роботу. Таким учням нараховувалась оплата. Вихододні обліковувались, а в майбутньому (при виході на пенсію) зараховувались у загальний стаж роботи. Завдяки цьому діти привчались до праці, ставали більш фізично розвиненими.

Трудові досягнення були за рахунок роботи кожного колгоспника, керівників вищої і середньої ланки, які забезпечували країну сільськогосподарською продукцією.

У 70-х роках значні досягнення спостерігались в усіх галузях народного господарства, у тому числі і в колгоспі ім. Леніна.

За сумлінну працю, високі показники в роботі трудівники села були відзначені високими урядовими нагородами.