Автор: pampik

Спаське до перейменування

Початок ХХ століття не передвіщав особливих змін у Російській імперії. Швидкими темпами розвивалась промисловість. За деякими показниками Росія на 1913 рік посідала провідні місця серед країн Європи та Америки.

Але розвиток сільського господарства на території Малоросії гальмувався поміщицьким землеволодінням і малоефективними формами виробництва, а також селянським малоземеллям.

Неефективно в країні проводились реформи, що показала російсько- японська війна 1904 — 1905 років, вона ж породила першу російську революцію 1905 — 1907 років, яка докотилась до України і, власне, Кролевецького повіту.

У селі Спаське особливих подій не було. Селяни жили своїм життям, як і раніше.

На 1913 рік поселення Спаське Алтинівської волості Кролевецького повіту Чернігівської губернії складалось із села Спаське, хуторів Майорівка, Лапшин-Глушків (Черепів), Лапшин-Ярок, яким проходила ґрунтова дорога Київ — Москва, Скидин (Соломкін), Галямбітовський (Вільчик), Холодьонів. Всього — 950 господарств з населенням 5444 жителі.

У селі існували дві церкви, відповідно були дві церковно-приходські громади: Успенської церкви — біля 700 дворів і Преображенської — біля 250 дворів. Була одна трирічна земська школа, в якій навчалось 92 учні, переважно хлопчики, що становило 10 % дітей шкільного віку.

Земля в основному належала заможним селянам — козакам, державним селянам, дворянам. Було дев’ять найбагатших господарств. Терещенко С. О., козак, мав 460 десятин землі, Терещенко К. Г., козак, мав 360 десятин землі, Калюжний Микита Прокопович і його брати Григорій та Василь, державні селяни, мали по 130 десятин кожний, Сокольник Іван Микитович і його брат Павло, козаки, мали по 100 десятин, Виницький В. В., із дворян, який працював у повітовому управлінні, мав 80 десятин, Веремій Параска, дворянка, мала більше 100 десятин землі.

Серед менш заможних селян 23 господарства мали від 20 до 100 десятин землі, 283 двори — від 7 до 20 десятин, 77 дворів — від 3 до 7 десятин, 487 господарств — від 2 до 3 десятин, 67 дворів — до 0,5 десятини, 6 дворів землі не мали, це були міщани.

Із знарядь праці у селян були сохи, плуги-рачки, дерев’яні борони, серпи, сапки, ціпи, прядки, саморобні ткацькі верстати.

У заможних селян було 3 млини з тепловим двигуном, 4 круподерні, 6 олійниць з ручними пресами, 3 цегельні, 25 дерев’яних вітрових млинів.

Землі здавались в оренду, перепродувались. Селяни відзначали церковні свята, гуляли на вечорницях, на свята влаштовували кулачні бої — жили мирним життям.

Але у 1914 році розпочалась Перша світова війна, яка стала трагедією для мільйонів людей і докорінно змінила устрій держав і світ. Бойові дії на території України проходили на теренах Західної України. Багато спащан були мобілізовані на фронт і віддали своє життя у боях за їх тодішню Батьківщину, багато хто брав участь у бойових діях під час громадянської війни у лавах Червоної Армії. Повернувшись до мирного життя, більшість із них стали активними учасниками будівництва соціалістичної держави.

На жаль, немає архівних даних про їх перебування у військових частинах і їх подвиги. Тільки деякі фотографії є свідками тих подій.

Перша світова війна започаткувала революційні рухи в усьому світі, а також у Росії і на Україні.

У лютому 1917 року в Росії відбулась буржуазно-демократична революція, а на Україні розпочався процес створення своєї власної держави.

У березні 1917 року в Кролевці була створена Рада робітничих, селянських і солдатських депутатів, яку очолив матрос Балтійського флоту В. В. Роменець. Поряд існували міська дума, повітові органи управління, підконтрольні Тимчасовому уряду Росії.

Державотворчі процеси по створенню Української держави і прийняття Першого Універсалу Центральної Ради докотилися і до Кролевця.

15 червня 1917 року, як писалось у районній газеті, буржуазні націоналісти у Кролевці намагалися організувати урочисті збори для підтримки Першого Універсалу ЦР. Але жителі Кролевецького повіту саботували різні буржуазні кампанії.

Цей факт засвідчив те, що місцева повітова влада і Ради не визнавали ідею створення Української держави.

25 жовтня (7 листопада) 1917 року у Петрограді Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів, повністю підконтрольні більшовикам, здійснили державний переворот, захопивши владу і проголосивши 26 жовтня про створення Радянської держави на чолі з В. Леніним, яка проіснувала до грудня 1991 року.

Більшовицька влада, щоб не допустити створення Української держави, у грудні 1917 року розпочала військову інтервенцію на територію України, і 12 грудня в Харкові було проголошено про встановлення радянської влади на Україні.

22 грудня 1917 року в Кролевці розпочав свою роботу повітовий з’їзд Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів.

1 січня 1918 року в Кролевецькому повіті була проголошена радянська влада. У цьому ж році розпочинається громадянська війна на теренах колишньої Російської імперії.

У січні 1918 року розпочався наступ Червоної Армії на всій території України. У цьому місяці Червона Армія, зайнявши Глухів, Кролевець, Конотоп, Бахмач, розпочала наступ на Київ.

У цей час Українська Центральна Рада 9 січня 1918 року ухвалює свій Четвертий Універсал, проголошуючи незалежність України. 26 січня Київ був захоплений більшовицькими військами.

Брестський мирний договір Австро-Угорщини, Німеччини та Росії призвів до втрати Росією території України, але на зміну більшовицькій владі стає Гетьманський режим на чолі з П. Скоропадським, а на територію України приходять окупанти австро-німецької армії, які перебували як на території повіту, так і в селі Спаське.

Падіння Центральної Ради спонукало до створення Тимчасового уряду України — Директорії, армію якої очолив Симон Петлюра, для боротьби з Гетьманським режимом і окупантами. Але закінчення Першої світової війни внесло свої корективи. У Києві встановилась влада Директорії, яка розпочинає військову боротьбу проти Червоної Армії, котра знову йде у наступ на територію України.

Бойові дії на території Кролевеччини військ Директорії проходили наприкінці 1918 року. Напередодні нового 1919 року з району Глухова розпочав наступ на Кролевець 3-й Глухівський полк, який входив до складу Червоної Армії. Командування військ Директорії у район міста Кролевець перекинуло підкріплення Чорноморського куреня. В районі села Грузьке 3-й Глухівський полк зазнав поразки. З важкими втратами відступив до села Дубовичи. В боях з українською армією брали участь місцеві партизанські загони.

18 грудня 1918 року війська Директорії захопили місто Кролевець.

Підтягнувши підкріплення, в ніч з 13 на 14 січня 1919 року 3-й Новгород-Сіверський полк звільнив Кролевець і населені пункти.

«14 січня 1919 року в Кролевці був створений повітовий ревком (революційний комітет), який очолив комісар Новгород-Сіверського полку Ф. М. Коновалов.» [47]

26 січня 1919 року в Кролевці була створена більшовицька партійна організація.

У січні 1919 року в селі Спаське був також створений ревком з 6 чоловік: Овдієнка Демида Андрійовича, голови ревкому, членів ревкому Валового Григорія Омеляновича, Слуцького Василя Дмитровича, Топіхи Василя Михайловича, Ліщенка Андрія Миколайовича, Ковальової Насті, секретаря, присланої з повітового ревкому чи з Новгород-Сіверського полку.

Встановлюючи радянську владу на селі, ревком розпочав репресії проти заможних селян.

Був конфіскований будинок у центрі села у Калюжного Г. П. (сучасна церква) для роботи ревкому. Арештували Виницького В. В. і відправили в Кролевецьку повітову раду, але через деякий час його відпустили, і він повернувся в село.

Розпочалась конфіскація майна заможних селян — «куркулів». Коли на виклик ревкомівців не з’явився Терещенко К. С., його знайшли і при втечі застрелили. Терещенка Я. К. вночі знайшли у його власному магазині, при втечі він теж був застрелений.

Відбувалась конфіскація будинків, майна, худоби, знарядь праці, млинів та іншого.

Репресії спричинили рух опору радянській владі людей, які десятками років створювали свої господарства і не були ні в чому винні, адже на той час був такий устрій життя.

У сільські органи влади влились учасники Першої світової і громадянської війни, колишні робітники, селяни, які мали невеликі ділянки землі або взагалі не мали і працювали на заможних селян.

Більш заможні селяни змогли продати свої землі або полишити їх і виїхати з села. Всі, хто залишився, зазнали репресій, приниження з боку своїх же односельчан.

19 лютого 1919 року в Кролевці організаційно оформилась міська спілка молоді (комсомольська організація) на чолі з секретарем Болотіним Л. М. Житель села Спаське Ліщенко був обраний членом повітового комітету комсомолу.

17 — 18 березня 1919 року відбулась перша Кролевецька повітова партконференція комуністичних осередків. Одним з питань, яке обговорювалось на партійній конференції, було створення комітетів бідноти (комбідів).

20 березня 1919 року в селі Спаське був створений комітет бідноти у складі 25 чоловік, це — голова Пишун Оврам Васильович, комбідівці Овдієнко Д. А., Овдієнко С. Й., Валовий Г. О., Слуцький В. Д., Мовчан Т. О., Кремінь М. М., Гребеник Д. С., Савченко О. Х., Кусенко М. І,, Щербань К. Т., Груша А. С., Кремінь Я. М., Сердюк П. Н., Валовий Я. О., Пишун А. Й., Пурига І. А., Сіталенко П. Ю., Білоус Т. А., Герасимець П. С., Герасимець І. П. (кукла), Герасимець М. І. (гарячий), Сокольник К. З., Холодьон П. Ф., Сенько П. К.

Наприкінці березня 1919 року замість ревкомів були створені виборні органи влади, Ради робітничо-селянських і солдатських депутатів. У Спаському обрано сільську раду в складі членів ревкому і комітету бідноти, голова — Овдієнко Демид Андрійович, секретар — Кремінь Мирон Микитович.

Депутати сільської ради провели подвірний перепис людей, майна, тяглової сили, сільськогосподарського реманенту, посівного матеріалу, хліба. Підготували списки для наділу землі.

Конфіскували всю «куркульську» землю, зайвий посівний матеріал, тяглову силу, машини і реманент, будівлі, магазини, круподерні, млини та інше.

Для наділу селян землею у квітні 1919 року сільська рада створила земельну комісію у складі чотирьох чоловік, голова комісії — Щербань К. Г.

Землю надавали так: одну десятину на чоловіка орної землі, одну десятину луків, всім, хто проживав у селі, в тому числі і заможним селянам та духовенству. Земельні ділянки (нивки) давались як кращої землі, так і гіршої. Так само ділились і луки, кожному заливних і болота.

Для проведення роз’яснювальної, агітаційної, ідейно-виховної роботи у березні 1919 року у конфіскованій хаті була відкрита хата-читальня, якою завідувала Білодід Галина Данилівна. У будівлі конфіскованого у «куркуля» Сокольника І. магазина сільська рада відкрила народний будинок. Зробили сцену, у Калюжного Г. конфіскували піаніно і поставили на сцені. Був організований драмгурток.

У той же час продовжувались репресії заможних селян. Був знову заарештований Виницький В. В. і в Кролевці розстріляний. Арештованих Щербаня О. Ю., Терещенка С. О., Урупу Ф. Г. розстріляли комбідівці, які вели їх у Кролевець. Арештований Андрущенко І. І., залишений на ніч у кімнаті сільської Ради, був знайдений повішеним на металевих решітках, що були на вікнах.

Із спогадів Миколи Кушніренка:

Наша хата була недалеко від хати Калюжного (сучасна церква), розповідав Микола по приїзду в село Ленінське із США. Батьки, щоб дати мені освіту, виїхали в Кролевець, знімали квартиру на Гончарівці, а я навчався в гімназії. У січні 1919 року Кролевець зайняли більшовики й почали терор. Був заарештований директор гімназії Стеценко, заарештована директор дівочої гімназії. Був заарештований і мій батько, якого допитували в Кролевецькій тюрмі (на цей час приміщення міліції), згодом відпустили. Кролевецьку надзвичайку очолював слюсар Топіка, він працював на брянських заводах ще перед 1914 роком і там дістав більшовицький вишкіл. У 1919 році був паном життя і смерті цілого Кролевецького повіту.
Тюрма в Кролевці була напхана переважно заможними селянами. Недалеко від тюрми було кладовище і там опівночі гриміли рушничні залпи, а ранком, ідучи в гімназію, я бачив крізь паркан великі свіжі могили.
Через кілька тижнів я приїхав додому в село Спаське. Бабуся розповіла про страшні злочини кролевецьких чекістів і в нашому селі. Вони заарештували багато заможних селян, що не повтікали. Селянина Іванька (напевно, йдеться про Андрущенка Івана) катували в льоху у дворі в Калюжного, і він ревів, як худобина. Допитувалися в нього, де сховав пшеницю чи якесь інше зерно. Закатувавши на смерть, кинули його у зборні (хата сільської управи) у «холодну» (кімната для арештів) і там його мертвого повісили, а ранком оголосили, що Іванько вночі повісився.
Із заарештованих селян вибрали 14 душ, усіх їх вивезли за село і серед білого дня розстріляли.
За «заслуги» сільських чекістів-убивць, що у 1919 році кров’ю залили село, воно дістало назву Ленінське. [19, с. 256 — 257]

11 травня 1919 року у Спаському створений сільський партійний осередок, на чолі якого став Овдієнко Д. А. Першими комуністами села були Овдієнко Д. А., Слуцький В. Д., Кремінь М. М., Топіха В. М., Ліщенко А. М., останні два працювали в Кролевецькому повітовому партійному осередку.

«В зв’язку з військовими діями на Україні, боротьби з бандитизмом, в Кролевецькому повіті 17 травня 1919 року створено надзвичайно-оперативний штаб у складі п’яти членів:
Безуглий, військовий комісар, Роменець, від повітового партійного осередку, Коновалов, голова повітового виконкому, Топіха, голова надзвичайної комісії, Пластун, військовий керівник.
Штабу «п’яти» належала вся повнота влади в Кролевецькому повіті. З введенням військового надзвичайного стану, обмежувались деякі права людей, була введена комендантська година в місті. Було попереджено, що любий контрреволюційний виступ буде суворо каратися по законам військового революційного часу.» [8]

1 вересня 1919 року в Спаському відкрито чотирирічну народну школу в приміщенні трирічної земської школи та в приміщеннях конфіскованих будинків Терещенка С. і Адамовича В.

2 серпня 1919 року проведені перевибори комбідів. З конфіскованих будинків заможних селян одержали будинки: Герасимець І. П., Герасимець М. І., Кусенко М. І., Ліщенко А. М., Пишун А. Й., Валовий Г. О., Чернявський К., Койдан М. Д., Урупа Д. А., Пишун П. О., Савченко О. Х., Кривенко Д., Остапенко, Мироненко М. І., Скрипняк П. Г., Лукаш С. А., Сердюк П. та інші.

У зв’язку з тим, що армія Денікіна розпочала бойові дії на Україні, Кролевеччина також переходила на військовий стан.

2 вересня 1919 року в Кролевці був створений Військово-революційний комітет, в який увійшов Топіха В. М.

14 жовтня 1919 року денікінці захопили Кролевець і населені пункти повіту. Якщо більшовицька влада вчиняла терор проти заможних людей, то денікінці розпочали терор проти тих, хто працював на радянську владу.

Так, у селі Спаське в жовтні 1919 року були страчені через повішення секретар сільської ради Кремінь Мирон Микитович, члени комітету бідноти Несин (Білодід) Галина Данилівна і Овдієнко Семен Євменович. На цей час деякі активісти села перебували в Червоній Армії, а інші сховались або виїхали за межі села.

Такі каральні операції проходили по всьому повіту. Повертались заможним людям конфісковані будинки, земля та інше.

У ніч з 12 на 13 листопада 1919 року партизанський загін, який був у підпорядкуванні 12-ї армії, та кіннотники 9-ї кавалерійської дивізії Червоної Армії вибили білогвардійців з міста Кролевець та населених пунктів.

У повіті відновлювалися органи радянської влади. У селі Спаське головою сільської ради був обраний більшовик Слуцький Василь Дмитрович, а секретарем — Мовчан Трохим Онисимович.

Наприкінці 1919 — 1920 років на Україні розпочався рух опору проти більшовицької влади. Створювались повстанські загони, які здійснювали напади на міста, села, вбивали активістів, займались грабежем для потреб своїх загонів.

Радянська влада, оголосивши повстанські загони бандитськими, розпочала проти них жорстоку боротьбу, залучивши загони Червоної Армії.

«Для знищення повстанців з 12-ї армії, штаб якої розміщався у Конотопі, було виділено 7-му дивізію, яка провела каральні заходи в Кролевецькому повіті. Другу операцію по знищенню бандформувань провели курсанти 1-го стрілецького запасного полку на території Дубович і Ярославця.» [8]

У грудні 1919 року Топіха В.М. був затверджений начальником Кролевецької повітової міліції.

Інформація. Топіха Василь Михайлович, член ВКП(б), член ревкому села Спаське, член Кролевецького повітового ревкому, з 05.1919 р. голова надзвичайної комісії (чекіст), з 12.1919 р. начальник повітової міліції, працівник Чернігівського губернського обкому партії. [9]

Соціально-економічний розвиток

Початок ХІХ століття розпочався війнами, спочатку російсько-турецькою (1806 — 1812 рр.), потім російсько-французькою (1812 — 1814 рр.). Бойові дії не проходили на території України, але, як свідчать історичні джерела, козаки Спаського брали участь у цих війнах у складі козацьких та ополченських формувань.

У другій половині ХІХ століття в Російській імперії було проведено ряд історичних реформ. Одна з них — це скасування кріпосного права. Ці реформи руйнували феодальні відносини, які і привели до капіталістичного розвитку Російської імперії.

Село Спаське також поступово втягувалось у ринкові відносини. Крім дворян та козаків, великою кількістю земель володіли державні селяни, почала швидше розвиватися торгівля, збільшувалась кількість населених пунктів і відповідно населення.

У контексті започаткованих реформ була і освітня реформа. Росія потребувала більш освічених людей. У 1843 році в селі Спаське відкривається перше церковно-приходське училище (школа) при Спасо-Преображенській церкві, наставником якої призначають священика Артема Єпімахова. У цей рік майже в усіх великих населених пунктах Кролевецького повіту були відкриті церковно-приходські училища. Це були початкові навчальні заклади, в яких навчалися діти заможних селян, в основному хлопчики і невелика кількість дівчат. Так, в училищі села Спаське в 1858 році в трьох класах навчалось 48 хлопчиків і 6 дівчат.

У 1864 році наставником церковно-приходської церкви був призначений новий священик Преображенської церкви Василь Корейша. У зв’язку з проведеною реформою церковно-приходські училища стали підпорядковуватися Кролевецькій повітовій земській управі (орган повітового самоврядування). У 1867 році в церковно-приходському училищі навчалося 49 хлопчиків і 5 дівчат.

У 1868 році священик Василь Корейша трагічно загинув, на його місце був призначений священик Іван Максимович Іваницький, до якого часто на канікулах приїздив Микола Кибальчич. Онук І. Іваницького Василь Іванович Іващенко, описуючи юнацькі роки Кибальчича, у розділі «Мрії під час косовиці» розповідає про приїзд в село Спаське на Трійцю родичів священика І. Іваницького, в тому числі і дітей, серед яких був Микола Кибальчич:

«Після зелених свят, пише автор, у селі розпочиналася косовиця трав на лузі. Діти, які остались в селі, приймали активну участь у збиранні сіна. Після роботи дорослі їхали в село а молодь оставалась ночувати на лузі. Там, за описом автора, Микола Кибальчич запускав феєрверки, підкреслюючи, що уже тоді він цікавився піротехнікою. В подальшому він виготовить вибухівку для вбивства царя Олександра ІІ. Кибальчич, ввійшов в історію не тільки як народоволець-революціонер а й винахідник, автор проекту реактивного двигуна.» [21, с. 36 — 42]

У 1869 році, як відмічає в літописі І. Іваницький, «…сего 25 февраля, во вторник на сырной недели, в первуй раз начала собираться в селе Спасском ярмарка, именуемая маслянская. 26 числа после водоосвещения и молебствия на площади около сельской сборни и училища, открыта и продолжалась до 28 числа. Продавались лошади, рогатый скот и разные хозяйственные предметы.»

15 серпня цього ж року було відкрито другий, Успенський ярмарок, але він був невеликим*.

---

* Усі подані дати наводяться за юліанським календарем. У 1918 році Росія прийняла григоріанський календар, яким ми користуємося і до сьогодні.

---

Ярмарок — масштабна культурна подія, до якої готувались, як до великого церковного свята. Тут проводилась велика виставка товарів, відбувалось налагодження контактів між селянами і міщанами, спілкування, обмін інформацією, знаннями, придбання гостинців. Проводились культурні і спортивні заходи.

У червні 1870 року був обраний новий церковний староста — козак села Спаське Пантелеймон Тимофійович Андрущенко. У церкві повідомили прихожанам про початок війни між Францією і Прусією.

У 1871 році священики повідомили прихожан, що прусько-французька війна закінчилася капітуляцією Парижа. 10 березня Преображенською церквою було укладено договір з майстрами Калузької губернії про перебудову приходської дзвіниці: потрібно було обшалювати її, покрити залізом та пофарбувати. За це майстри мали отримати 350 крб і набір продуктів харчування від прихожан: житньої муки 75 пудів, крупи гречаної 20 пудів, сала 3 пуди, солі 2 пуди, олії 2 пуди. Згідно з договором робота повинна була розпочатися 11 березня.

5 березня 1872 року відбулися збори прихожан Преображенської церкви з метою скласти новий договір на забезпечення духовенства і церкви, яке на той час складало 600 крб сріблом. Прихожани відмовилися від нового договору і залишили забезпечення приходу таким, як було раніше. 4 червня відбулися вибори церковного старости. Ним знову став П. Т. Андрущенко. Були пофарбовані дзвіниця і покрівля церкви.

24 квітня 1873 року під час ремонту підлоги у церкві біля святого престолу була знайдена записка, в якій вказувався рік освячення церкви, яка була перенесена з лугу в село і побудована за рахунок дворян, козаків та інших людей 27 листопада 1799 року за священика Григорія Єпімахова. За іншими церковними джерелами, церква була збудована у 1779 році.

У травні ремонт церкви завершили, на що було витрачено 101 крб 34 коп. У червні місце престолу було освячене.

У 1874 році запроваджено військову реформу, яка передбачала зміни в російській армії. Згідно з новим військовим статутом усі верстви населення повинні були проходити військову службу.

У листопаді у селі за новим військовим статутом був проведений перший рекрутський набір з усіх верств населення юнаків 1853 року народження, яким виповнилось 20 років.

У 1875 році в селі сталося чотири сильні пожежі. Найбільша пожежа виникла в липні. Вона розпочалася від клуні козака Пантелеймона Петровича Лукаша, а потім швидко перекинулася на вулиці Бецової, Оникієвої, Сіталовки, Хворостянки. Полум’я перейшло на подвір’я заштатного священика Артема Єпімахова, козаків Мусія Лукаша, Івана Топіхи і солдата Афанасія Зражви.

Пожежа тривала протягом двох годин, але за цей час згоріло 115 дворів, загинули літні люди Довбиш і Ногай на Хворостянці, декілька коней у Корнелія Сенька.

Загорілась дзвіниця. Жителі села стали дружньо тушити пожежу водою. У цей час проходили військові місцевої Конотопської команди під командуванням унтер-офіцера Афанасія Тоцького, які сміливо, зі спритністю, незважаючи на загрозу життя, вилізли на залізну покрівлю і погасили вогонь. Про цей вчинок було поінформовано військове керівництво Конотопської повітової команди.

У 1876 році в селі знову сталася пожежа. У жовтні згідно з новим Положенням про військову кінську повинність відбувся перший відбір коней.

У листопаді пройшов призов нижчих військових чинів в армію для поповнення військ, які брали участь у російсько-турецькій війні. Потім відбувся другий відбір коней для армії. Ціна коня для возіння вантажів становила 50 крб сріблом, для кінноти — 75 — 90 крб.

22 листопада в село з м. Кролевець на ночівлю прибула 5-та батарея 1-ї артилерійської бригади, що рухалась у м. Кишинів, яке було збірним пунктом.

18 квітня 1877 року в селі стало відомо про те, що Росія оголосила війну Туреччині. У липні російські війська зазнали поразки біля м. Плевна.

На храмове свято Спаса, яке відзначалося 6 серпня, священики оголосили прихожанам про те, щоб ті надали пожертву хворим і пораненим у війні. Відбувся подвірний обхід церковного старости і його помічників.

7 серпня згідно з новим Положенням про військову повинність відбувся перший призов ополченців 1855 року народження. У грудні стало відомо про те, що російські війська оволоділи м. Плевна, взяли в полон турецьких військових на чолі з командуючим Османом Пашею. У церкві було проведено молебень на честь перемоги та вічної пам’яті загиблим на полі бою.

У січні 1878 року старостою Преображенської церкви на зборах прихожан на три роки обрано козака Івана Степановича Шолудченка.

У червні церкви Спаського оглянув протоієрей Олександр Миткевич. Новий староста прийняв присягу.

Приходам двох церков були вручені підписні листи для збору пожертв на закупівлю кораблів для російського флоту. Гроші збирались старостою і одним із жителів приходу. Гроші були передані у повітове казначейство в сумі 32 крб 83 коп., а з Успенського приходу відіслали 28 крб 94 коп.

Як відмічається в літописі, у подальшому особливих подій в селі не було.

Крім тієї, коли козак Давид Школа, обкопуючи свій сінокіс, прикопав до нього церковний сінокіс довжиною 120 аршин, шириною в одному місці 2 аршини, в другому 1,5 аршина і до середини 5 аршин, за що на нього подано скаргу Мировому судді (аршин — 0,711 м).

У лютому 1879 року у Мирового судді розбиралась скарга священиків на козака Давида Школу. Свідки — козаки Василь, Петро і Єфрем Болобони вказали, що дійсно Школа прихопив церковної землі. Тоді Школа попросив суддю викликати свідка з його сторони — Овсія Лисенка (Ониська). Лисенко вказав, що Школа церковну землю не забирав, а віддав частину своєї. Рішення судді було на користь Школи, незважаючи на те, що церковники показали план церковної землі.

У селі знову сталася пожежа, згоріло 16 дворів.

У вересні 1880 року в церкві поставлені дві нові ікони, які намалював кролевецький міщанин Олексій Кирилович Часовий. У грудні у церкву надійшли пожертви речами: хоругва на червоному сукні із зображенням Преображення Господня і святого великомученика Георгія від козака Якова Пилиповича Андрущенка в 35 крб, світильник мідний від козака Григорія Трохимовича Шолудченка вартістю 40 крб, лампада мідна від солдата Гордія Андрущенка вартістю 7 крб, різні позолочені речі до оновленого іконостаса від прихожан на суму 125 крб.

У січні і лютому 1881 року прихожани дарували церкві речі, лампадки, ікони тощо. Ці речі надали церкві козаки Іван Якимович Щербань та Іван Іванович Лупенко, державний селянин Тимофій Дмитрович Гребеник, любитовський козак Сила Васильович Артюх, козак Григорій Трохимович Шолудченко, унтер-офіцер із козаків Іван Зінченко.

Преображенська церква мала достатньо велику господарську базу. Окрім присадибної ділянки в 0,25 десятини, храм володів 21 десятиною сіножатей на Сеймівському лузі, трьома риболовними озерами, півтора десятками орних земель.

У березні жителям села Спаське стало відомо про вбивство імператора Олександра ІІ.

У кінці липня закінчено пофарбування ззовні церковних приміщень, церкви, дзвіниці і каплички з поновленням золотом чотирьох хрестів і підведенням під церкву нового цегляного фундаменту, який був покритий залізом. Усе це зроблено для прихожан і обійшлося в 523 крб 84 коп., у тому числі доплачено церковної суми 22 крб, відповідно чистих грошей прихожан витрачено 501 крб 84 коп.

1882 рік. Як відомо, коли ще Спасівська церква розміщалась на лузі, в селі була побудована дерев’яна Успенська церква. Вона декілька разів перебудовувалась. Але прагнення і достатки козаків та інших жителів села, а також священиків привели до побудови нової кам’яної церкви.

І. Іваницький повідомляє: «…сего 18 апреля в неделю, возле Успенской церкви Кролевецким протереем Александром Миткевичем со священниками села Спасское Иоаном Иваницким и Федором Кучеровским была проведена литургия и положено основание новой церкви Успения Пресвятой Богородицы в селе Спасском на новом месте».

Прихожанами Преображенської церкви була частина жителів села Любитове, а частина з них — прихожанами церкви в селі Алтинівка.

У 1884 році в селі Любитове була побудована Свято-Троїцька церква, а у 1896 році при церкві було створено окрему самостійну парафію. Із храмів села Спаське були переведені священик Василій Пясеницький (з Успенської церкви) і псаломщик Василій Савін (із Преображенської церкви).

У 1883 році Чернігівським статистичним відділом під керівництвом П. Червинського був проведений перепис населення Чернігівської губернії.

Це унікальне історичне джерело кінця ХІХ століття, яке дає змогу дізнатись про Чернігівську губернію, її населені пункти, чисельність населення, заняття міщан і селян, характеристику земельних угідь тощо.

За описом П. Червинського, у Чернігівській губернії на цей час було 5 повітів: Суражський, Мглинський, Городницький, Козелецький, Кролевецький — найменший. В Кролевецькому повіті — 10 волостей: Покошичи, Понориця, Оболоньє, Клишки, Чапліївка, Короп, Атюша, Алтинівка, Кролевець, Мутин, 2 міста — Кролевець і Короп та 1 містечко Понориця. Всього 224 різних поселення.

«Повіт поділявся на чотири благочинні округи. Центром четвертого округу було село Спаське з Преображенською і Успенською церквою до якого входили церкви населених пунктів Собичи, Клишки, Чапліївка, Лучники, Обтове, Реутинці, Алтинівка.» [23, с. 323]

У повіті: 1 цукровий завод князя Довгорукого в селі Вишеньки, 11 винокурних заводів, із них купця Ганкина в хуторі Лапшин, 2 водяні олійні, 2 заводи з виготовлення шкіри, 1 миловарний завод, 29 цегляних заводів, 81 кінна круподерня, або млин, 12 сукновалень, 2 водяні споруди з виготовлення круп, які в рік переробляють 60 тисяч пудів пшениці, 65 водяних млинів, 913 вітряків.

До Алтинівської волості входили Спаське, Любитове, Озаричи.

«В Спасском три смены: 1-я к Батурину с дополнением к ней куска пашни в самой северной части дачи за канавой, некогда вырытой против саранчи, прилегающей к сменам Андреевки и Кролевца, 2-я смена к Добротову, 3-я к Божку, в этой смене тянется глубокий овраг, начиная от х. Лапшин-Ярок (что на шляху), х. Черепов (он же Лапшин-Глушков), х. Соломки, х. Галямбитовский.

В Спасской даче 5000 десятин чернозема (около половины всей пахоти), восьмая часть серопесчаного грунта, тридцатая часть песка 100 десятин.» [43]

Основною культурою в селі Спаське було озиме жито. Пшениці була тільки десята частина, яку сіяли заможні селяни, оскільки вона часто вилягала, чого не було в Божку і Мутині, тому там її сіяли більше. Крім того, сіяли гречку, овес. Такі культури, як просо, горох, ячмінь, сіяли мало.

Цукрового буряка, конопель, льону спащани не сіяли, сіяли тільки для своїх потреб.

«Селение Спасское состоит из села Спасское в котором 654 двора, хутор Лапшин-Ярок (на шляху) — 22 двора, хутор Лапшин-Глушков (бывший Черепов) — 8 дворов, х. Скидин (бывший Соломкин) — 5 дворов, х. Галямбитовский (Вильчик) — 6 дворов, х. Холоденов — 12 дворов. А всего в селении 707 дворов.» [22, с. 6]

Кількість дворів за складом населення була такою: козаки — 504, державні селяни — 123, колишні поміщицькі селяни — 46, міщани — 17, євреї — 2, привілейовані — 15.

Із вищевказаних даних за складом населення можна зробити висновок, чому село Спаське називали козацьким.

Кількість дітей, які навчались в цей період у школі, складала: 92 хлопчики і 6 дівчат.

Земля, яку було взято в оренду козаками, державними селянами та іншими, складала 1115 десятин, земля, що віддана в оренду, — 1178 десятин. Кількість безземельних дворів селян — 16, всі інші мали: від 1 до 25 десятин — 72 дворів, від 25 до 100 десятин — 43 дворів, від 100 до 500 десятин — 5 дворів.

Із 707 дворів було 6 дворів, які мали більше 100 десятин кожний:
— Калюжний Прокіп, державний селянин, який мав 400 десятин землі, 8 робочих коней, 10 корів, 10 свиней, 50 колодок бджіл і тримав 7 найманих працівників;
— Винницький Володимир, дворянин, мав 256 десятин землі, 4 коней, 2 корів, тримав 3 найманих працівників. Усю землю здав в оренду Сокольнику Микиті;
— Сокольник Микита, козак, мав 102 десятини землі, 3 робочих коней, 10 свиней, 1 свиноматку, 25 колодок бджіл, тримав 4 найманих працівників.

«Сокольник взял в аренду землю Винницьких, 214 десятин из них 200 десятин в Спасской даче и 14 десятин сенокосу в Жолдаках. Всю эту землю он раздал испольно по мелочам.» [43, с. 210 — 211];

— Семенець Іван, державний селянин, мав 145 десятин землі, 8 робочих коней, 7 корів, 3 свині, 150 колодок бджіл, тримав 6 найманих працівників;
— Терещенко Степан, козак, мав 126 десятин землі, 8 робочих коней, 10 корів, 1 свиноматку, 25 колодок бджіл, тримав 4 найманих працівників;
— Саєвський Василь, дворянин, мав 109 десятин землі, з них 6 десятин присадибної ділянки, 82 десятини землі, яка була під оранку, 18 десятин сінокосу, 3 десятини лісу. Здав в оренду Білодіду З. і Семенець І. за 760 крб в рік. Сам проживає в садибі Корейши, яка належала дочці колишнього священика Преображенської церкви. З 1864 по 1889 рік працював Мировим суддею Конотопського повіту.

Наведені вище приклади користування земельними наділами ще раз засвідчили, що селяни Спаського були активними учасниками ринкових відносин.

У цьому описі подається інформація про зайняття селян, стан селянського господарювання.

Поголів’я худоби в селі складало: волів і биків — 21, корів — 757, коней робочих — 1281, овечок — 2175, кіз — 121, свиней — 1286. Не мали ніякої худоби 67 дворів.

Жителі села займалися різними видами діяльності: поденщики — 237 дворів, розвізники товарів — 7, займались ремеслом — 71, кустарництвом — 7, виконували різні роботи як в селі, так і поза його межами, — 430 дворів.

Із 71 двору: ремісників, теслярів — 21, шевців — 2, столярів — 2, пічників — 11, майстрів з пошиття взуття — 9, ткачів — 6, кушнірів — 5, ковалів — 4, фарбувальників — 1, шорників — 1, покрівельників — 1, рибалок — 6, ремісників з виготовлення сохи — 1. Із кустарів: 1 з виготовлення обручів і 6 бондарів.

Промислові підприємства на території населеного пункту: млини вітряні — 66, винокурні — 1 (винокурня єврея Ганкина в хуторі Лапшин-Черепов, значиться за козаком із села Мутин Левченком Василем). Пасіка була у 37 дворах і складалась з 1384 колодок (назва без рамкових вуликів).

Для забезпечення населення предметами побуту та знаряддями праці значну роль в Чернігівській губернії відігравали кустарні промисли.

Одним із перших кустарних промислів вважався дужний.

«Имъ занимаются только въ ддвухъ уездах: Городнянскомъ (дд. Клубовка, Сусловка, Познопалы), Кролевецкомъ (сс. Оболонье, Спасское, дд. Будище, Городище, Савинки) — центромъ промысла — д. Савинки, где насчитываютъ до 150 человек.» [35, с. 49]

У Кролевецькому повіті ті, хто займався виготовленням дуг, мали хороший прибуток, оскільки існував Кролевецький Хрестовоздвиженський ярмарок, на який з’їжджались тисячі підвід, по поштових дорогах проїздили валки чумаків, які направлялись за сіллю і рибою, коли ще поміщики платили великі гроші за троєчні дуги.

З появою залізничної дороги цей промисел занепав.

Для матеріалу дуг був потрібний особливий сорт верби, яка спеціально вирощувалась. Дуги були прості, оброблені інструментами і різьблені, вони ж і коштували дорожче.

Дуга коштувала 50 коп., але можна було купити і за 20 коп.

У селянському побуті використовувалися вироби з дерева. Значне місце займав посудний промисел (ночви, корита, жлукти для відбілювання білизни та інші вироби).

Для виготовлення виробів із дерева використовували осику, липу, вербу. Потрібно було мати набір інструментів. Сокира коштувала 1 крб, пилка — 1-2 крб, тесло — 30 коп., скобля — 25 коп., струг — 20 коп.

Найважчою роботою вважалась внутрішня обробка предмета теслом.

Збували свої вироби кустарі на місцевих базарах, ярмарках, іноді скупники купляли оптом. Ночви коштували від 15 до 50 коп., жлукти — 30 — 50 коп.

Значним попитом користувався колісний промисел. Кустарі робили колеса як для простих возів, так і для екіпажів з металевими осями.

Поселення Спаське, за даними перепису, знаходилося у найвигіднішому положенні по всьому Кролевецькому повіту. З одного боку, завдяки тому, що це козацьке село, яке налічувало 71,3 % від усіх жителів. З іншого, у Спаських дачах була найкраща земля, тому спащани збирали найкращий врожай.

Так, якщо в усьому Кролевецькому повіті було тільки 7,3 % земель чорнозему, то у Спаському — 50 %, піщані землі в повіті складали 32,9 %, а в селі — тільки 2 %.

Якщо врожайність жита у найбільших населених пунктах повіту (Добротове, Обтово, Короп, Божок, Алтинівка, Камень, Кролевець) становила від 32 до 48 пудів з десятини, то в Спаському — 60 пудів, гречки — від 23 до 32 пудів з десятини, то в Спаському — 40 пудів.

Середня врожайність у повіті: жита — 35 — 40 пудів з десятини, гречки — 20-30 пудів.

Огірки і капусту у повіті вирощували в домашніх господарствах і продавали на базарі.

Коноплі і льон вирощували у 1765 році, з 1840 року, з появою цукрових заводів, розпочали вирощувати цукрові буряки, які поступово витісняють коноплю.

Землю орють двома видами сохи: передкова соха (литовка), яка використовувалась в селах Алтинівка і Спаське, і другий вид сохи — однокінка. Орють конями, в деяких господарствах — волами. Сіють з мішка.

Повна обробка десятини пашні — близько 6 — 8 днів. Наймають на роботу жінок-вдів, солдаток, сім’ї без чоловіків, тих, у кого немає коней.

Обмолочують зерно ціпом по 25 коп. за день восени і 15 коп. взимку. Харчами забезпечує господар.

Косарю платять 30 — 40 коп. на день, харчі і хорошу порцію горілки надає господар, а зі своїм харчуванням — від 75 коп. до 1 крб за день. Хороший косар викошував третю частину десятини за день.

Чоловікам, які наймалися на роботу на рік, виплачували 25 — 30 крб, якщо одяг надавав господар, і 40 крб — зі своїм одягом. Жінкам платили від 15 до 25 крб. При найманні на роботу взимку на винокурні і цукрові заводи дорослому робітнику платили 5 — 7 крб у місяць на заводському харчуванні.

Заливний луг у Спаському давав 180 пудів сіна з десятини, болота — 50 пудів. Ціни сіна — 2 — 3 крб за віз або 10 — 15 коп. за пуд лугового, болотного — 1-1,5 крб за віз. У неврожайний 1883 рік сіно коштувало 6 — 7 крб за віз або 50-60 коп. за пуд.

Лісу в Спаському було мало, тільки зі східної частини біля хуторів та біля Холодьонового хутора. Є 32 десятини державного лісу. Спащани ліс на хати купляли у Ворожбитової Олександри, майора Галямбитовського у Грузькому і других місцях. Частий продаж лісу без документів не давав змоги встановити на нього ціну.

Перед жителями села Спаське гостро стояло питання випасання худоби. Пасовища, де могла випасатись худоба, наймали всім селом ті, у кого були корови. Пасовище наймали кутками, компаніями за загальну плату, яка потім була перерозподілена між учасниками за кількістю худоби. У середньому 60 коп. за голову.

Спащани свою худобу пасли на толоках поля до 22 травня, а після косовиці — на луці, отаві. Деякі віддавали свою худобу на випас у Любитове. Селяни займалися також промислом: закупляли худобу, випасали, а восени продавали євреям на заріз.

Луг, який знаходився в районі річки Сейм, займав перше місце по травах. Трави були м’які та мали хороші поживні властивості. Це пирій, мітлиця, горошок, на болоті — хвощ, осока, різак.

Найбільший врожай сіна у кращі роки — від 200 до 300 пудів з десятини, а в середньому — 180 пудів з десятини.

Збільшення кількості сільського населення не давало змоги всіх забезпечити землею. У цей час Російська імперія активно освоює Північ і Далекий Схід. У січні 1884 року у Спаському було оголошено урядове запрошення за бажанням переселитись в Амурську область. Дуже багато односельчан виявили бажання переселитися. Але потрібен був певний капітал на проїзд і обзаведення господарством на новому місці, тому бажання про переселення у багатьох відпадало.

19 лютого 1885 року із приходу вибули переселенці на Амур із села Любитове Дорофій Іванович Карел із сім’єю. Багато інших селян виявили бажання переселитись туди ж.

У квітні через хворобу церковного старости Матвія Андрущенка на його прохання вибрано нового старосту — державного селянина Григорія Спиридоновича Рубана.

У березні 1886 року вибули з села Любитове на Амур Тихон Федорович Карел, Кирило Тихонович Глушко, Федір Мицай та Омелян Герасимець із хутора Холодьонова. Протягом цих і наступних років переселились на Амур багато сімей із Спаського і навколишніх сіл.

У листопаді 2011 року в районній газеті «Кролевецький вісник» Іван Кобизький, історик-краєзнавець, опублікував статтю «Кролевеччина у ХХ столітті», в якій була карта населених пунктів, заснованих українськими переселенцями, в тому числі і з нашого повіту.

У цій статті він описує, що у Примор’я прибулих доправляли пароплавами. Поселенці були не тільки з Чернігівщини, а й Київської, Полтавської губерній. Усі вони давали свої назви населеним пунктам. Так з’явилися Чернігівка, Глухівка, Ніжино. Переселенці з Кролевецького повіту утворили три групи. Земляки з Кролевця назвали своє поселення Кролевці, спащани та алтинівці відповідно Спаське й Алтинівка, Сусіди з Київщини — Киянка, з Полтавщини — Полтавка. Села були розташовані одне від одного неподалік.

Заселившись на нових землях, люди свідомо зберігали свою культуру, звичаї,
обряди і побут.

Спаське було центром Спаської волості Іманського повіту. Через деякий час у Спаському проживало понад 2550 чоловік.

До червня 1890 року діяв закон, згідно з яким переселенці до Примор’я отримували по 100 десятин неосвоєної землі на сім’ю, звільнялись від податку на 10 років, від рекрутчини, а також від обов’язків військового постою.

У роки російсько-японського конфлікту переселення на Далекий Схід майже зупинилось. За царським указом від березня 1906 року воно знову почало відновлюватися.

Переселенці отримували 200 крб підйомних (наприклад, корова в середньому коштувала 10 крб). На кожного дорослого виділялось безкоштовно по 15 десятин землі.

Поселення Спаське було засноване у 1886 році. У 1926 році село Спаське стало містом Спаськ-Дальній одного з районів Приморського краю.

У червні 2011 року в районній газеті друкується документальна розповідь Анатолія Куртася «Останній бій», де він пише: «У свій час мені довелось служити кадровим офіцером у місті Спаськ-Дальній на Далекому Сході. Якось автомашина нашої військової частини, зламавшись у дорозі, зупинилась, ледь подолавши сопку, на якій розкинулось село Спаське. Як з’ясувалось, тут був і радгосп «Спаський», а населений пункт прилягав до міста (Спаськ-Дальній).

Чекаючи, поки водій справиться з ремонтом, я оглянувсь довкола і побачив дідуся, котрий прямував до нас. На піджаку у нього поверх нагородних планок був орден Червоного Прапора. Познайомившись з дідусем, який привітався з явним українським акцентом, відповів і я, переходячи на свою рідну.

«Ти що з України?! — аж вигукнув співрозмовник. — Звідки?!» І коли я розповів, що з Кролевеччини, старенький зрадів: «А я теж з Кролевецького району, із села Спаське. Знаєш таке?» «А як же! Тільки воно тепер Ленінське називається». Це був виходець із нашого краю Іван Іванович Горох, який розповів таке:

«Сюди занесла нас доля аж у 1907 році, після Столипінської реформи. Я був малим, але пам’ятаю своє село, високу дзвіницю біля церкви. У нас, як бачите, і тут село іменується Спаським, та й місту від нього перейшла назва Спаськ-Дальній».

Далі він повідомив, що орден отримав, перебуваючи в партизанському загоні кулеметником, коли боровся з японцями на окупованій території. А далі співрозмовник розповів про земляка із Спаського Захара Мусійовича Андрущенка. Коли його два сини, які були в партизанському загоні, завітали до рідної хати, батько повідомив їх про рух продовольчого загону японців з награбованими у населення товарами. Партизани, зробивши засідку, розгромили охорону, а продовольство забрали собі, оскільки партизани голодували.

Японська контррозвідка дізналась, хто повідомив про маршрут продовольчого загону. Заарештувавши Захара Андрущенка, вони з нього жорстоко познущались, випитуючи, де партизанський загін. Не дізнавшись, закололи героя багнетами.»

Ця розповідь ще раз підтверджує, що спащани не тільки освоювали Амурський край, а й героїчно його боронили від загарбників.

У 1886 році було закінчено будівництво Успенської кам’яної церкви. Її освятили і закрили, оскільки потрібно було ще побудувати дзвіницю. Дзвіницю, яка вписалась в архітектурну споруду церкви, побудували уже на початку ХХ століття, у 1909 році.

У 1892 році спащани домоглися дозволу Земства на побудову приміщення трирічної школи, яка до цього часу знаходилася у звичайній селянській хаті. У 1895 році школу було побудовано, але влітку в селі спалахнула пожежа, яка знищила 260 дворів, згоріли і стара Успенська церква, будівлі старої та нової шкіл. Від нової школи залишились лише стіни з цегли. Через деякий час вона була відбудована.

У цьому ж році, 10 січня, за скаргою прихожан був звільнений з посади священик Преображенської церкви Іван Іваницький з наданням йому права працювати в іншому приході, який він зайняв в селі Лукново Кролевецького повіту. До призначення нового священика обов’язки виконував священик села Алтинівка Микола Маркелович Яценко. У цьому ж місяці новим священиком був призначений Григорій Михайлович Ромоскевич, родом із Сосницького повіту.

У 1897 році був проведений перепис в Чернігівський губернії, дані якого були викладені в 2-х томах «Описание Черниговской губернии» А. А. Руссов, за 1898 і 1899 рр.

За підсумками перепису у Чернігівській губернії було вже 15 повітів.

Викладено аналіз мови, що дає можливість визначити, які національності проживали в містах губернії.

Сільське населення складалось переважно з козаків і державних селян.

Державні селяни походили в основному із монастирських селян і кріпосних, які перейшли у власність держави.

Більшість козаків проживали в південних повітах — до 70 — 75 %. У Конотопському, Кролевецькому, Козелецькому, Борзнянському повітах козаків налічувалось 40 — 54 %.

У переписі вказуються найбільші населені пункти Глухівського і Кролевецького повітів. Село Спаське за кількістю дворів займало третє місце.

Закінчувалося ХІХ століття, наступало буремне ХХ століття, творцями історії села якого було як старше, так і сучасне покоління. Про це піде мова в наступних історичних дослідженнях.

Заселення території, на якій знаходиться сучасне село, тривало довгий час. Про це свідчать археологічні та історичні джерела. У заселенні території відігравав роль такий важливий фактор, як природний ландшафт місцевості.

Досліджуючи історію краю, Олександр Лазаревський в історичній праці «Описание старой Малороссии» вперше вказує на період заснування села Спаське: спочатку населення цього села селилось неподалік берегів річки Сейм, що, напевно, протікала біля крутих берегів, на яких на даний момент і знаходиться село Спаське, і виникло воно не пізніше ХVІ століття, а у ХVІІІ столітті Сейм змінив своє русло і відсунувся на південь, а можливо, звузився від висихання [с. 446].

Підтвердженням його слів про річку Сейм є те, що біля височин дуже довгий час існувала заболочена місцевість, а це свідчило про те, що тут в минулому протікала велика річка. Болото було висушено в результаті меліоративних робіт в 60 — 70-х рр. ХХ століття.

Далі О. Лазаревський вказує на те, що з розповідей старожилів, які були записані у ХVІІІ столітті, «Спасское существовало уже тогда, когда не было ни Батурина, ни Кролевца, ни Глухова и когда на базар нужно было ездить в Новгород-Северск и Путивль» [с. 446].

А як же виникла назва села? Досліджував історію села у 70 — 80 рр. ХХ століття вчитель Плюйко Михайло Полікарпович, який вказав, що назва села пішла від слова «спасатись», вказуючи на природний ландшафт населеного пункту. У радянський період ця думка мала своє місце, оскільки влада забороняла будь-які релігійні погляди. Але історичні джерела спростовують цей погляд і вказують на те, що назва села має релігійне походження і походить від назви першої православної церкви Святого Спаса, побудованої на лузі.

У приходському літописі Преображенської церкви у вступній частині зазначено, що перша церква знаходилася в двох верстах від села «на Сеймовом луге в густых лозах, на месте довольно возвышенном и окруженном со всех сторон не проходимыми в то время трясинными болотами и протоками, носила название Луговой церкви».

Вищевказана інформація повторюється в Историко-статистическом описании за 1874 рік: «Древний храм Преображения Господня, был в двух верстах от Спасского, в густых лозах, окруженных болотами, так, что надлежало проходить к нему не иначе, как по бревнах.» [с. 414 — 415]

У 1717 році були опитані старожили села Спаське Семен Щербак і Юско Кравченко, які повідомили, що за їх дідів і батьків на місці храму був знайдений образ Спаса. Порадившись, отчичі поставили церкву і тримали священика. Підтвердили вказані спогади жителів Спаське і старожили села Озарич Андрій Юрченко і Пилип Пархоменко, з яких одному років сто, а другому менше. Вони розповіли, що церкву Святого Спаса побудували отчичі, в той час як церкви у Спаському не було.

О. Лазаревський у вищезгаданій праці відмічає, що ця церква мала своїх особливих прихожан із сіл Спаське, Заболотова, Любитове, Озарич, Мельні, Литвинович, Подолова і Добротова: «во всех тех селах живали отчичи и все к той церкви прихожанами были. Как говорили им отцы и деды, других церквей тогда поблизу не было. Из этого обстоятельного рассказа людей, … видно, что отцы и деды их жили в ХVІ веке» [с. 447 — 448].

Хто ж такі отчичі, які проживали в навколишніх селах і побудували першу плитяну церкву — Спаса, яка дала назву нашому селу? Цей термін знаходимо в Українському радянському енциклопедичному словнику за 1967 рік:

Отчичі — категорія феодально-залежних селян на Україні, Білорусії, Литви ХІV — XVI століть, які були закріпачені й не мали права переходити від одного землевласника до іншого.

Експлуатація селян литовсько-руськими, польськими феодалами в XV — XVI століттях призвела до великих селянських повстань. Боячись розправи феодалів, селяни з Правобережної України втікали на малозаселені землі Лівобережжя.

Ці події описуються в історичних дослідженнях, в яких історики відмічають, що на початку XVI століття загострилося московсько-литовське протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно у 1500 — 1503 рр., 1507 —1508 рр., 1512 — 1522 рр. За цих обставин під впливом зростання соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в українських землях помітно поширювались проросійські настрої. Скасування автономного статусу українських земель викликало невдоволення та опір місцевої знаті. Під владу Москви добровільно перейшли чернігово-сіверські князі.

У 1507 році на Київщині та Поліссі відбулося антилитовське повстання князя Глинського, почалися втеча та переселення селян до російської держави, у складі якої перебувала також місцевість району і села.

Втікачі, залежні селяни (отчичі) розселились на території Кролевецького району, коли ще не було м. Кролевець. Це дає підстави зробити висновок, що село Спаське та деякі населені пункти району були вже заселені в першій половині XVI століття, тобто в 1539 — 1540 рр.

Отчичі не тільки збудували церкву, а навіть мали свого священика. Лугова церква на той час не підпорядковувалась жодній церковній установі і була світська, тобто належала тільки прихожанам. У подальшому це дасть право відстоювати інтереси прихожан в судах, щоб зберегти незалежність своєї церкви із землями і сіножатями від посягання ченців Батуринського (Миколаївського) монастиря.

Досліджуючи історію села, виникло запитання: чому церква була побудована далеко від села? Існує декілька припущень.

По-перше, переселенці спочатку селились у низовинах, на пагорбах на лузі, де було поселення, відоме як Старе селище, Заболотове, тобто поселення за болотом. Напевно, невелике поселення існувало на місці, де була побудована церква.

По-друге, на пагорбі, який був за болотом, проживали місцеві жителі, які мешкали з давніх часів і мали там своє місце для язичницьких обрядів— капище. Будівництво перших християнських церков, як правило, відбувалося на місці або поряд із тим, де проходили язичницькі обряди. Іншого місця люди не хотіли визнавати.

По-третє, переселенці заховали свою церкву, знаючи, як знищувались православні церкви і переслідувались віруючі поляками, насаджувалась католицька релігія.

Історичні джерела засвідчують те, що Лугова церква була декілька разів спалена — до війни Хмельницького і під час Конотопщини (1664 р.).

Правобережний гетьман І. Тетеря, намагаючись об’єднати під своєю владою Лівобережну Україну, у 1663 — 1664 рр. разом із польськими і татарськими загонами зайняв велику частину Лівобережжя. Польські війська захопили і розорили Конотоп. Можливо, під час цього походу і була спалена церква, оскільки козаки Спаського і жителі села воювали проти поляків у складі військових загонів Лівобережного гетьмана Я. Сомка за підтримки московських військ.

У спогадах старожилів села, які ввійшли в історичне джерело, повідомляється, що поляки « … с изменником проводником добрались до храма, столько защищенной местности и умертвили в нем всех молитвенников и храм сожгли» [17, с. 415 — 416]. Чи відноситься ця подія до 1664 року, у джерелі не вказується. Як було підтверджено пізніше, при проведенні земляних робіт на місці, де знаходилась церква, були виявлені останки людських кісток, черепи, в тому числі і дитячі.

Місцевість, де була побудована перша церква, дістала назву Спаське Поле, яка пізніше закріпиться за поселенням.

На початку XVII століття у 1625 році за підтримки козаків відновив свою діяльність Батуринський, він же Крупицький (Миколаївський) монастир.

Монастирі збагачувалися доступними і недоступними методами, привласнюючи земельні угіддя разом із населеними пунктами, селяни яких працювали на церковних землях.

«Судьба посполитого населения села Спасского, представляет собою очень интересный эпизод из истории монастырского землевладения в Малороссии. Селом этим в XVIII веке завладел Крупицкий монастырь, без всяких юридических оснований, а благодаря лишь настойчивости и умению вести дела по судам, в чем монахи были большие искусники.» [48, с. 446]

Після 1618 року згідно з міжнародним договором між Річчю Посполитою і Московською державою землі Чернігово-Сіверщини переходять у володіння польської корони. Король щедро роздає їх шляхті, й невдовзі Спаське Поле стає приватним володінням Новгород-Сіверського старости А. Пісочинського.

У центрі села за старою кам’яною школою було побудоване його дворище з житловим будинком, в якому іноді проживав Пісочинський. Оскільки дворище було огороджено, а по краях був глибокий яр, то це місце дістало назву «замок».

За часів Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького жителі Спаського вступають до Глухівської сотні Ніжинського полку. За часів Козаччини Спаське стало вільним селом. Більшість його жителів — козаки, які несли військову службу.

У результаті польсько-російських воєн у 1630 році Пісочинський переїздить до Києва. У 1634 році Росія і Польща уклали Полянський мирний договір, за яким Сіверська земля знову відійшла до Польщі.

Якщо вірити історичним джерелам, які були написані священиками, через деякий час Пісочинський свої володіння (Спаське, Божок, Любитове, Озаричі) передав у володіння Крупицького монастиря.

За описом 1654 року, в селі Спаське налічувалось 253 козаки, що свідчило про достатки населення, яке на той час давало право на козацтво. А в 1668 році Спаське стає центром особливої козацької сотні, яка входить до Ніжинського полку.

Козаки не визнавали права Батуринського монастиря на землі Спаського Поля та церкву Спаса на лузі, не допускали до богослужіння, а іноді і погрожували ченцям.

Свавілля ченців вимусили козаків звернутися до Б. Хмельницького по допомогу у вирішенні питання про землі, на які претендує монастир. Універсалом від 17 червня 1656 року Хмельницький дає відповідь на те, що до нього надійшла інформація, що у Спаському Полі жителі не дають користуватися своїми землями Батуринським священикам і ченцям. Ігумен монастиря Ісихій надав документ від пана Пісочинського на ті землі, який підтвердив, що Спаське Поле, Божок, Любитове, Заболотово, Озаричи з отчичами, сіножатями, полями і всім майном належать монастирю.

О. Лазаревський, проаналізувавши цей Універсал, відмітив, що Спаське Поле належало монастирьку (церкві) Святого Спаса. Про який монастирьок говориться в Універсалі — визначити складно.

У 1689 році царською грамотою було затверджено володіння за монастирем.

У першій половині XVIII століття козаки села Спаське продовжували відстоювати свої землі від зазіхання Батуринського монастиря.

У 1717 році ігумен Крупицького монастиря Хоминський звернувся зі скаргою до гетьмана Скоропадського, що жителі села Спаського неправильно володіють монастирьком (церквою) Святого Спаса, який за Універсалом Б. Хмельницького належить Батуринському монастирю. Було проведено розслідування, і в результаті рішення Генерального суду монахам було відмовлено на претензії Хоминського Універсалом від 9 грудня 1717 року на тій основі, що в Універсалі Б. Хмельницького вказувалось не на Спасівську церкву, а на сам Батуринський монастир, який раніше називався Спаський, а потім — Миколаївський, з наданими землями, на яких монахи їх обживали.

Цим документом було підтверджено, що монахи Батуринського монастиря незаконно заволоділи землями Спаського Поля і прагнули підпорядкувати собі Спасівську церкву, яка ніколи не належала монастирю і була світською.

Монахи не заспокоїлись і подали скаргу на козаків Спаського імператриці Єлизаветі Петрівні, яка підтримувала духовенство, з проханням видати нову грамоту. Така грамота була видана в 1747 році при ігумені Вітвицькому, в якій затверджувалось право за монастирем на Спасівську церкву із землями і сіножатями та на село Спаське Поле з Божком.

Жителі села, як і раніше, не визнавали за монахами ніяких прав на цю церкву і вирішили перенести її в село. Тоді ігумен Крупицького монастиря Миткевич звернувся до Київського митрополита з проханням виключити Спасівську церкву із числа приходських. Митрополит Щербицький 22 серпня 1747 року видає указ, за яким Спаська церква виключається з числа приходських і не дозволяє перенесення її в село, оскільки у селі є церква Успіння Богородиці. Спащани рішенням митрополита не підкорились, і ігумен Миткевич поскаржився в Петербург, що козаки села Спаського не виконують рішення митрополита та не допускають монахів до богослужіння і навіть нахваляються їх вбити.

У 1749 році у Генеральну військову канцелярію

«на Высочайшее имя игуменом Иосифом было подано прошение, со ссылкой на то, что Батуринскому монастырю принадлежал скиток, прозываемий старожитный, с церковью Всемилистевого Спаса, со всеми угодиями, предоставленными в пользу монастыря Песочинским. Но с 1749 года церковь, бывшая на скитку, обращена в приходскую церковь села Спасского и с этого времени эти угодия вместе со скитком принадлежавшим монастырю, вышли из под его влияния» [40, с. 40 — 41].

Таким чином, монастир позбувся права володіти церквою Спаса та земельними володіннями. Але батуринські ченці продовжували боротьбу за свої володіння.

Козаки звертаються до Глухівського генерального суду. Після розслідування спірної справи суд відказав батуринським отцям на володіння Спаським монастирьком (церквою). Після суду К. Розумовський 1 травня 1752 року видав декрет, згідно з яким батуринським отцям відмовлено на церкву Спас Луговий з належними їй угіддями, сіножатями та озерами і прийнято рішення віддати їх спаським прихожанам.

Аналізуючи історичні джерела, необхідно відмітити, що з середини XVIII століття назва села Спаське Поле змінилась і вживалась у документах як «село Спаське», назва якого проіснувала до 1922 року ХХ століття.

У другій половині XVIII століття у 1776 році козаки села заново перебудували Успенську церкву. На той час церква ще була з дерева.

У 1779 — 1781 рр. був проведений перепис Новгород-Сіверського намісництва згідно з грамотою Катерини ІІ про губернську реформу.

У документі про перепис згадується і село Спаське: «Сотня Глуховская, село Спасское, владение монастыря Батуринского, при столбовой дороге, идущей из Конотопа на Кролевец через Любитов, лежит на ровной местности между садами, довольствуется водою за неимением здесь никакой речки, с колодцев, от Сейма в 5 верстах, церквей деревянных две, публичных строений нет, есть три дома войскового товарища Лушницкого, лесу строительного и дров обильно, пашенной земли довольно, сенных покосов на низинах р. Сейм изобильно.
Жители сего села прибыли получают.
1. От хлебопашества, продают свои произращения в Кролевце.
2. От скотов по изобилию сенокоса и продают скот во время ярмарки с 14 по 28 сентября в Кролевце.
3. От продажи урожая с садов приезжим купцам из г. Севска, а некоторые отвозят лес, как строевой так и дровяной в Кролевец для продажи.»

У селі за описом проживали священики, різночинці, виборні козаки, підпомічники, козацькі підсусідки, пушкарі генеральної артилерії, піддані Батуринському монастирю, а також ті, хто не мав своїх хат і землі.

Населення Спаського складалося з двох приходів. Так, на 1770 рік в селі налічувалось у двох приходах 2735 чоловік, а у 1790 році було вже 2863 жителі села.

У документі про перепис говориться, що Спаське підпорядковане Батуринському монастирю. Напевно, декрет К. Розумовського на той час не діяв, а Румянцев, який очолював комісію з перепису, користувався документами, які були в Петербурзі, або мались на увазі деякі володіння з селянами, які належали монастирю.

У 1779 році прихожани церкви Спас Луговий, в якій священиком був Григорій Єпімахов, а отаманом села — Щербань, з дозволу Чернігівського і Ніжинського архієпископа В. Садковського перенесли церкву Спас Луговий із лугу в село і побудували її на новому місці.

У літописі Преображенської церкви відмічаються заслуги отаманів села Спаське Івана Щербаня та із Заболотова — Гордія Жовніренка, які зробили велику послугу церкві і прихожанам, відстоявши церкву з її угіддями від Крупицького (Миколаївського) монастиря, який хотів присвоїти церкву з майном у свої володіння.

На місці, де була Лугова церква, спащани збудували капличку, а пізніше, коли капличка була розібрана, встановили хрест. На великі релігійні свята прихожани двох церков — Преображенської і Успенської — здійснювали хресні ходи:

«15 июля из обеих церквей соединенный крестный ход на Сеймовой луг в урочище «Спас», к месту нахождения в древности Преображенской церкви установлен крестный ход с 1888 г. в память 900-летнего юбилея Крещения Руси и в память чудесного события 17 октября 1888 г., 6 и 15 августа крестный ход из одной церкви в другую храмовую по древнему обычаю.» [55, с. 180]

Дорога до колишньої церкви проходила через глибокий яр, який дістав назву Спасовий, а спуск у яр з височини — Спасова Гора.

Церковні парафії села Спаське підпорядковувались спочатку Батуринському монастирю, а потім Київській митрополії і Чернігівській єпархії.

Чернігівська єпархія була розділена на округи, які раніше називались протопопії (благочинні округи). Протопопію очолював протопіп (благочинний). У кінці XVIII століття паралельно з терміном «протопіп» уживається термін «намісник» або «протоієрей».

Однією з таких одиниць церковно-адміністративного округу була Кролевецька протопопія з центром у Кролевці, що існувала з початку XVIII століття до 1797 року.

У 1730 — 1740 рр. Кролевецька протопопія охоплювала парафії, розташовані на території Воронізької, Коропської, Кролевецької та Ямпільської сотень Ніжинського полку.

Станом на 1778 рік у Кролевецькій протопопії налічувалось 26 парафій, у тому числі 3 парафії села Спаське. До Преображенської Лугової церкви входили дві парафії, які складались з жителів Спаське і Любитове, та однієї парафії, яка відносилась до Успенської церкви.

З ліквідацією Кролевецького повіту село входить до Глухівської сотні, відповідно протопопія увійшла до Глухівського благочинного округу, в тому числі і єпархії села Спаське.

У XVIII столітті на теренах Російської імперії вже існувало село Спаське, яке започаткували наші предки, в найкрасивішій місцевості Середньоросійської височини з населенням, яке займало провідне місце в Кролевецькому повіті, з першою православною церквою, яка і дала назву населеному пункту.

Природно-географічний ландшафт місцевості села сприяв заселенню людей в давні часи. Як свідчать історичні джерела та археологічні дослідження, заселення району розпочинається в епоху неоліту, завершального етапу кам’яного віку (6 тис. до н. е. — 4 тис. до н. е.) і мідно-кам’яного віку (4 — 3 тис. до н. е.).

Найближчі такі поселення епохи неоліту виявлені поблизу сіл Заболотове і Червоний Ранок.

Поселення доби бронзи (3 — 1 тис. до н. е.) знайдені як на території району, так і в селі Ленінське, про що свідчить археологічна інформація.

Поселення багатошарове — 2,2 км на південний захід від південно-західної околиці села. Займає край першої надзаплавної тераси правого берегу р. Сейм в урочищі Поділ. Поселення виявлене сумськими археологами А. Обломським та Р. Терпиловським у 1990 році.

Розміри поселення — 190 м на 150 — 100 м, висота над рівнем заплави — 1 — 1,5 м. Потужність культурного шару становить 0,5 м, розораний на глибину до 0,3 м. На території поселення було знайдено матеріали епохи бронзи, про що свідчать уламки горщиків з пальцевими вдавленнями та фрагменти середньовічних амфор з червоної глини 8 — 9 ст.

Біля села Любитове виявлено два поселення епохи бронзи і раннього залізного віку (поч. 1 тис. до н. е.).

Крім поселення, яке вказано вище, виявлено ще два поселення і досліджено два городища.

Поселення розвинутого середньовіччя — 1,5 км на південний захід від південно-західної околиці села, займає плато корінного берега за 120 — 130 м на північний захід від городища в урочищі Лобанова Гора. Поселення виявлене А. Обломським та Р. Терпиловcьким у 1990 році.

Висота над рівнем заплави становить 62 м від рівня правого берега річки Сейм. Потужність культурного шару — 0,4 м. Розміри поселення — 200 м на 100 — 50 м. Поселення задерноване. На територіїї цих поселень виявлено матеріали переважно епохи Київської Русі.

Поселення раннього залізного віку — 2,5 км на південний захід від південно-західної околиці села. Займає край корінного берега за 120 — 130 м на північний захід від городища в урочищі Наталин Пісок. Поселення виявлене А. Обломським та Р. Терпиловським у 1990 році.

Висота над рівнем заплави становить 1 — 3 м. Потужність культурного шару — 0,4 м, розоране на глибину 0,3 м. Розміри поселення — 300 м на 50 м. На території поселення було знайдено матеріали другої — третьої чверті н. е. —  груболіпна кераміка та уламок біконічного глиняного пряслиця.

Городище Лобанова Гора згадується в історичних джерелах як захисне укріплення.

«Лобанова гора… искусством обращена в укрепление… укрепление, защита против хищных кримцев.»
«…из поселенцев Спасского и Жолдаков… составлялась пехотная рота. Им-то принадлежало одно из укреплений Спасского» [17, с. 414].
«В Спасском замок и городок, ныне уже почти невидные, а в верст от Спасского Лобанова гора, искусством обращенная в укрепление.
У села Спасского имеется насыпь колесообразной формы, с приезда от села Алтыновки до 3-х сажень.» [16, с. 3]

Археологи А. Обломський та Р. Терпиловський, які досліджували дане городище, зібрали таку інформацію.

Городище — 1,5 км на південний захід від південно-західної околиці села. Займає високий мис правого корінного берега р. Сейм в урочищі Лобанова Гора. Розміри майданчика — 140 м на 30 — 40 м, висота над рівнем заплави становить 35 м. З південно-східного та південно-західного боків мис обмежений двома ярами, з напільного боку укріплений ровом глибиною 1,5 — 2 м та валом висотою 2,5 м.

Майданчик городища зайнятий лісонасадженням, частково пошкоджений ямами скарбошукачів. Із зачисток ям походить переважно гончарна кераміка періоду Київської Русі.

З появою у продажу металошукачів городище зазнало великих втрат, напевно в шарі землі були металеві речі, які забрали так звані чорні археологи.

Щоб не допустити втрати речових джерел, у 2010 році вчитель історії В. М. Цикунов, вчитель географії М. М. Щербань та учні старших класів провели своє дослідження городища. Було виявлено фрагменти ліпного і гончарного посуду, кістки тварин, в тому числі із слідами їх обробки людиною, залишки вогнищ, фрагмент кінського вудила та фрагмент кераміки з блискучою поверхнею.

У результаті дослідження виявлено, що вся поверхня височини засипана чорноземом з потужним шаром до глини (до 1,10 — 1,20 м), у цьому шарі і знаходилися археологічні джерела. Уламки ліпного і гончарного посуду були достатньо чималими, з орнаментами, вінчиками і днищем. Передня частина городища дуже крута, десь під 60 градусів.

Знайдені джерела оглянула археолог з м. Сум Лариса Білинська, яка визначила, що фрагменти ліпного посуду відносяться до скіфського періоду (7 — 4 ст. до н. е.), зазначивши при цьому, що, можливо, спочатку це було скіфське городище. Фрагменти іншої кераміки відносяться до епохи існування Давньоруської держави (ХІІ — ХІІІ ст.).

Знайдені матеріали зберігаються в краєзнавчому музеї Ленінської школи.

Лобанова Гора, як назва і урочища, і городища, в історичних джерелах не згадується. Аналізуючи інші історичні джерела, словникові поняття, з цього питання виникли деякі припущення.

По-перше, назва за прізвищем. У районній газеті, яка раніше називалася «Маяк комунізму», від 10.09.87 р. опублікована стаття викладача Глухівського педагогічного інституту М. Стожка «Вони воювали за Вітчизну», де він вказує, що кролевецькі козаки в 1812 році входили до складу 3-го Чернігівського полку. За наказом малоросійського генерал-губернатора князя Лобанова Ростовського 18 вересня розпочався наступ на м. Рогачов. Так з’явилася згадка про прізвище Лобанов. Городище було військовим укріпленням, на честь керівника цього укріплення чи військового діяча і було дано йому назву. Лобанове урочище включає чималу земельну ділянку, якою міг володіти дворянин чи козак на прізвище Лобанов.

По-друге, назва походить від слова «лоб». Лобова, тобто передня частина височини, виходила до колись великої річки з дуже крутим високим схилом. З цієї височини відкривається чудовий огляд місцевості, що було важливим фактором для спостережень.

Інше городище досліджував у 1947 році археолог І. Ляпушкін, довівши, що воно відноситься до періоду Давньоруської держави (ХІІ — ХІІІ ст.).

Городище давньоруське — 1 км на захід від села, на лівому березі безіменного струмка, за 3 км від правобережної частини заплави річки Сейм, на невисокому мисі. Висота мису над заплавою — 4 — 5 м, він обмежений ярами та засаджений сосною.

Майданчик городища має округлу в плані форму, з усіх боків його обмежено валом висотою від 2 до 4 м та шириною 4 —5 м. З північного боку помітні сліди в’їзду у вигляді перемички шириною 4 м. Діаметр майданчика — від 35 до 40 м. Потужність культурного шару становить 0,6 м. З городища походять фрагменти гончарного давньоруського посуду, вугілля, кістки тварин.

У 2010 році вищезгаданими вчителями і учнями було проведено дослідження цього городища, яке має місцеву назву «Тарілка». Виявлені уламки гончарного посуду, кістки тварин, вугілля. Вал городища насипаний з піску, а зі сторони струмка — з річкового мулу. Археолог Л. Білинська зазначила, що знайдені історичні джерела відносяться до періоду Давньоруської держави (ХІІ — ХІІІ ст.).

На території населеного пункту місцевими жителями і так званими чорними археологами були знайдені наконечники списів, стріл, ковані гвіздки, монети періоду перебування місцевості під польською і російською владами та напевно інші цікаві історичні джерела, які поповнили колекцію скарбошукачів або були продані і назавжди втрачені для історії села.

Село Ленінське — центр сільської ради.

Історична назва села — Спаське, яке засноване в першій половині XVI століття і мало релігійну назву. Було перейменовано у 1922 році на село Ленінське.

До складу Ленінської сільської ради входять населені пункти Лапшин і Любитове.

Географічні координати села: 51 градус 26’ 35’’ північної широти і 33 градуси 18’ 19’’ східної довготи. Висота над рівнем моря — 176 м.

Село розташоване на острогах Середньоросійської височини, яка переходить у Дніпровську низовину, по якій протікає річка Сейм.

З півночі села за 12 км знаходиться районний центр — м. Кролевець, на північному заході — Майорівка, на заході, на відстані 6 км, — Алтинівка, де розташована залізнична станція «Алтинівка» Південно-західної залізниці, на сході — Червоний Ранок (Божок).

За межами села проходить міжнародна траса сполученням Київ — Москва. Через село проходить міжміська автомобільна дорога Конотоп — Кролевець.

Рельєф території села в основному хвилястий. Площа села — 831,30 га.

На території села представлено 16 груп ґрунтів. Найкращі з них — це темно-сірі опідзолені та слабореградовані легкосуглинкові ґрунти, чорноземи типові малогумусні та чорноземи сильнореградовані легкосуглинкові. У цілому ж ґрунти в районі вважаються найкращими.

Основною структурно-планувальною одиницею села є квартали з одноповерховою забудовою садибного типу.

У 2015 — 2016 рр. було перейменовано більшість вулиць села: Леніна на В’язову, Радянську на Успенську, Гагаріна на Спаську, Маяковського на Огієвську, Островського на Шкільну, Комсомольську на Зубахівку, Жовтневої революції на Куликівку, Карла Маркса на Невечерівку, Панфілова на Галинську, О. Кошового на Яблуневу, Ватутіна на Садову, П. Стукалова на Академіка Василя Кременя.

Ще раніше вулицю Чкалова було перейменовано на Василя Рубана. Незмінними залишились вулиці Шевченка і Чехова.

Більшість вулиць отримали свою історичну назву.

Перше заселення села розпочалося з південно-східної території і дістало назву Хворостянка. Скоріше за все, назва пішла від російського слова «хворост». Так називали гілки верби, з яких плели приміщення для худоби, обгороджували своє місце проживання. Збудовані приміщення обмазували глиною, обставляли очеретом. З гілок верби заможні селяни будували так звані клуні для зберігання сіна, яке потім взимку звозили у своє господарство.

Із цього матеріалу було побудовано першу православну церкву на пагорбі Сеймівського лугу Спас Луговий.

У цьому районі поселення вулиці дістали назви за прізвищами людей — Пишунівка, Ронівка, Сіталовка. Назва Москалівка пішла від слова «москаль». Так українці називали росіян, а можливо, цю вулицю назвали за місцем проживання військового, який служив в російській царській армії.

Давня вулиця Хворостянка отримала назву Т. Шевченка, і більше її не перейменовували.

У результаті розселення формується центр села. Тут будується дерев’яна Успенська церква, яка пізніше була збудована з цегли і стала його окрасою. У центрі села оселяються святі отці, заможні жителі.

За описом О. Лазаревського, у село Спаське Ніжинського полку Глухівської сотні переселився Іван Огієвський, нащадок дворян Київського воєводства, зі своїм старшим братом Павлом. Через деякий час Павло виїздить до Харкова, Іван ще деякий час проживає в Спаському, а потім переїжджає в Кролевець, де старшого сина Кіндрата одружує на дочці Кролевецького сотника Василя Дейнеки. Через деякий час Кіндрата Огієвського обирають Кролевецьким сотником. Так у Кролевці був започаткований родовід Огієвських.

Місцевість за церковним дворищем, а нині за школою, де проживали Огієвські, дістає назву Огіївка.

Східна частина села також активно заселялась. Із цієї місцевості через неглибокий яр був вихід до болота, на луг до річок і озер. Був будівельний матеріал. Ця територія заселення дістала назву Куликівка. Назва виникла або за прізвищем, або від назви птаха кулик — цих та інших птахів багато водилося в ярах. Пізніше заселення відбулось у північній частині Куликівки, місце заселення дістало назву Стягайлівка.

У західній частині села місцевість, а пізніше й вулиця, отримала назву Невечерівка. Можливо, назва пов’язана з новим поселенням. За історичними дослідженнями, спочатку невелике поселення виникло біля річки, де було збудоване городище Тарілка. Нова місцевість також виявилася сприятливою для життя. Було невелике болото, з якого брала початок невелика річка, на сьогодні на її руслі збудований Новий ставок.

На цій території осіло проживали цигани. За легендою, ввечері вони не вечеряли. Хоча це малоймовірно.

У південній частині села з’являються такі назви: Мугилівка — вулиця, яка проходила до старовинного кладовища та Спасового яру, і паралельно їй — В’язова. З центру села і далі від Преображенської церкви поселення дістало назву Граківка.

Місця заселення в північному напрямку дають назви вулицям Кролевецький Шлях, Зубахівка. За місцевістю, де сходяться три вулиці, закріпилася назва Ріг.